Джон Грін - Паперові міста

— Гадаю, тут ми обоє винні,— сказала Марго.

— Гм, це ти не на той будинок показала , — відказав я.

— Так, але це ти гамір здійняв.

З хвилину ми мовчали, нарізаючи кола, а потім я нарешті мовив:

— Може, в інтернеті його адресу вдасться знайти? У Радара є пароль від шкільної мережі.

— Геніально, — похвалила Марго.

Я подзвонив Радарові, але у нього відразу ж увімкнувся автовідповідач. Я подумав, чи не подзвонити на хатній телефон, але наші батьки дружили, тож ця ідея не годилася. Потім я додумався подзвонити Бену. Це не Радар, звісно, але Бен знає всі його паролі. Я набрав. Теж автовідповідач, але після декількох гудків. Я набрав ще раз. Знову автовідповідач. Я набрав ще раз. Автовідповідач.

Марго сказала:

— Він не збирається відповідати.

А я, пробуючи знову, заперечив:

— Ні, він відповість.

І після ще трьох-чотирьох спроб Бен таки зняв слухавку.

— Заради твого ж блага, сподіваюся, ти хочеш мені повідомити, що у тебе вдома одинадцять гарнюніх голих киць, що потребують особливої уваги, якою може обдарувати їх тільки Великий Татко Бен?

— Мені потрібно, щоб ти зайшов у шкільну мережу під паролем Радара і знайшов одну адресу. Чака Парсона.

— Ні.

— Прошу тебе.

— Ні.

— Бене, зроби це, і ти не пошкодуєш. Чесно.

— Гаразд, гаразд, я знайшов. Я шукав, поки казав тобі «ні». Я не можу, але допоможу. Амгерст-стріт, чотириста двадцять два. Слухай, а на біса тобі адреса Чака Парсона о п’ятій ранку?

— Спи, Бене.

— Вважатиму, що все це мені наснилося, — відказав Бен і відключився.

Амгерст-стріт була всього за кілька кварталів звідси. Ми зупинилися перед будинком чотириста вісімнадцять, зібрали все необхідне і побігли через моріжок; на траві вже лежала роса, що холодила ноги.

Вікно Чака, на щастя, виявилося нижче, ніж у того дідугана. Я тихенько заліз, а потім допоміг Марго. Чак Парсон спав горічерева. Марго навшпиньках підійшла до нього, я стояв за нею, моє серце несамовито калатало в грудях. Якщо він прокинеться, то вб’є нас обох. Вона дістала тюбик, вичавила на руку краплю чогось на кшталт крему для гоління й обережно розмазала по правій брові Чака. Він і оком не кліпнув.

Потім вона відкрила банку з вазеліном — покришка, здавалося, гучно чвакнула, але Чак знову ніяк не відреагував. Марго зачерпнула вазеліну, поклала мені на долоню й ми розбіглися. Я пішов спершу до вхідних дверей і намастив ручку, потім — до спальні, двері до неї були відчинені. Я намастив вазеліном внутрішню ручку і тихенько зачинив двері — вони ледве рипнули.

Нарешті я повернувся до кімнати Чака — Марго вже чекала мене там, ми зачинили там двері та щедро намастили ручку. Залишки ми розмазали по вікну, в надії, що так його буде складніше відкрити після того, як ми виберемося і закриємо його ззовні.

Марго подивилася на годинника й показала мені два пальці. Ми стали чекати. Всі ці дві хвилини ми дивилися одне на одного, і я вмивався блакиттю її очей. У темряві й тиші мені було спокійно, до того ж я не міг сказати нічого такого, що могло б усе зіпсувати, а Марго дивилася на мене так, ніби в мені теж було щось вартісне.

Нарешті вона кивнула, і я підійшов до Чака. Обернувши руку власної майкою, як вона мені звеліла, я, намагаючись діяти якомога акуратніше, нахилився і, притиснувши палець до його чола, швидко витер крем. А разом з ним прибрав і всі до єдиної волосини з правої брови Чака Парсона. І коли я стояв над ним і ото те робив, Чак раптом розплющив очі. Марго блискавично вхопила ковдру і накинула на Чака, а коли я звів погляд, маленька ніндзя вже вилізла з вікна. Я поквапився за нею, а Чак знай верещав: «МАМО! ТАТУ! ГРАБУЮТЬ! ГРАБУЮТЬ!»

Мені так і кортіло відповісти: «Ми нічого не вкрали, хіба що твою праву брову», — але я тримав рот на замку, вибираючись із вікна ногами вперед. І мало не впав на Марго, яка малювала своє «М» на вініловому сайдингу Чакового будинку. Потім ми похапали своє взуття і побігли до мінівена. Озирнувшись, я побачив, що в будинку спалахнуло світло, але ніхто ще не вийшов: то був доказ ефективності вазеліну на дверних ручках. Коли пан (або пані, я не розгледів) Парсон розсунув штори у вітальні й визирнув у вікно, ми вже їхали задки до Принстон-стріт і траси.

— Так! — заволав я. — Боже, це було геніально!

— Ти це бачив? Його мармизу без брови? Наче він у всьому сумнівається. Типу: «Невже? Кажеш, у мене всього одна брова? Може бути». І так круто, що цьому виродку тепер доведеться вибирати: або зголити ліву, або намалювати праву? Я тащуся. А як він матусю гукав, плаксій нікчемний!