Джон Грін - Паперові міста

— Я не сумніваюся, що у них тут охорона… — відказав я.

— Є охоронець, — сказала вона, відстібаючи пасок безпеки. — Певна річ, як же без цього. Його звати Гас.

Ми увійшли в центральні двері. За величезним напівкруглим столом сидів парубок у формі охоронця, з ріденькою борідкою.

— Привіт, Марго, — привітався він.

— Як життя, Гасе?

— А це що за хлопчина?

«МИ ОДНОГО ВІКУ!» — хотілося крикнути мені, але я вирішив, що краще нехай переговори провадить Марго.

— Це мій колега К. К., познайомся, це Гас.

— Як справи, К.? — запитав він.

«Знаєш, ми тут катаємося, розкидаємо по всьому місту дохлу рибу, б’ємо вікна, фотографуємо голих молодиків, вдираємося в діловій хмарочос о чверть на четверту ранку тощо».

— Нормально, — відказав я.

— Ліфти на ніч вимикаються, — сказав Гас. — Довелося о третій вимкнути. Але можете піднятися по сходах.

— Круто. Ну, тоді бувай, Гасе.

— Бувай, Марго.

— Звідки в біса ти знаєш охоронця з «СанТрасту»? — запитав я, коли ми вже йшли по сходах.

— Він навчався в нашій школі, закінчив її торік, — відказала вона. — Поквапся, о’кей? Ми марнуємо час.

Марго помчала нагору, перестрибуючи через сходинки і тримаючись рукою за перила, я намагався не пасти задніх, але не виходило. Моя сусідка спортивними іграми не захоплювалася, але полюбляла бігати: я іноді бачив її в Джеферсон-парку, саму, з плеєром. А я бігати не любив. Я взагалі будь-якої фізичної активності намагався уникати. Але в ту ніч я сопів щосили, втираючи з чола піт і намагаючись не звертати уваги на втому в ногах. Коли я дістався двадцять п’ятого поверху, Марго чекала мене на майданчику.

— Гляди, — сказала вона, відчиняючи двері, й ми опинилися у величезному приміщенні з довжелезним столом — як два авта — і вікнами на всю стіну. — Це конференц-зала, — повідомила Марго. — Звідси найкращий овид.

Я пішов за нею вздовж вікон.

— Так, он там, — вона показала пальцем, — Джеферсон-парк. Будинки наші бачиш? Світло не горить, добре, — вона пройшла трохи далі.— Он Джейсова домівка. Теж темно, копів уже немає. Теж чудово, хоча це може означати, що й сам він уже додому прибіг, що для нас небажано.

Будинок Бекки був задалеко, і побачити його звідси ми не могли.

Якусь хвилю Марго мовчала, а потім підійшла до скла і притиснулася до нього чолом. Я позадкував, але вона схопила мене за футболку і потягнула вперед. Я боявся, що шибка нашої ваги не витримає, але Марго не здавалася, і, відчувши, як її кулак уперся мені в бік, я все-таки притулив чоло до скла — якомога обережніше. І подивився.

Згори видно було, що Орландо дуже добре освітлюється. Просто під нами застережно блимали світлофори: «перехід дороги забороняється», і навсібіч розбігалися ліхтарі, так що центр нагадував ідеальну решітку, а далі починалися околиці.

— Краса, — сказав я.

— Та ну? — всміхнулася Марго. — Ти серйозно так вважаєш?

— Ну, може, й ні,— сказав я, хоча мені все ж таки подобалося.

З ілюмінатора літака Орландо було схоже на конструкцію з «ЛЕГО» в океані зелені. А з такої висоти і вночі воно здавалося справжнім містом — і я його наче бачив уперше. Я пройшовся залою, потім зазирнув і в інші кабінети на тому ж поверсі й оглянув усе місто. Он школа. Он Джеферсон-парк. Он там удалині — «Світ Диснея». Он аквапарк «Водяна воля». Он крамничка, біля якої Марго фарбувала нігті, поки я відсапувався. Там був мій світ, і я міг оглянути його цілком з горішнього поверху хмарочоса.

— Справляє враження, — сказав я вголос. — Ну, з такої віддалі. Не видно навіть, яке воно все старе… Не бачиш ні іржі, ні бур’янів, ні потрісканої фарби. Все як на будівельному плані.

— Усе зблизька негарне, — погодилася Марго.

— Тільки не ти, — бовкнув я, знову не подумавши. Вона й далі стояла, притулившись чолом до шибки, але трохи обернула до мене голову і всміхнулася.

— Дам тобі пораду. Ваблять до себе упевнені в собі люди. А невпевнені — менш… — і, не встиг я нічого відповісти, знову глянула вниз і сказала: — Ось що псує красу: так, ти звідси не бачиш ні іржі, ні потрісканої фарби, ні чогось там ще, зате бачиш усе місто — бачиш, яке воно фальшиве. Таке з пластику можна зробити. Або з паперу вирізати. Ну подивися, К.: всі ці глухі кути, вулиці, які замикаються самі на себе, всі ці тимчасові споруди. У цих паперових будиночках живуть паперові людці, що опалюють їх власним майбутнім. Паперові діти п’ють пиво, куплене їм якимось покидьком у паперовому гастрономі. І всі схибнуті на тому, як щомога нагребти всякого майна. А майно тонке і тлінне, як папір. І люди такі самі. Я вже вісімнадцять років живу в цьому місті й ще не зустріла жодної людини, яка цінувала б щось вартісне.