Джон Грін - Паперові міста

— Постараюся не сприймати це за особисту образу, — сказав я. Ми дивилися в чорнильну далечінь, на всі ті глухі вулички і ділянки в чверть акру. Але плече Марго торкалося мого, лікоть теж, і хоч я на Марго навіть не дивився, а стояв, притулившись до шибки, мені здавалося, ніби я пригортаюся до неї.

— Вибач, — зронила вона. — Може, все було б інакше, якби я водилася з тобою, а не з… ох! Господи! Я така собі огидна через те, що ці мої так звані друзі мені небайдужі. Ну от, знай: я не дуже засмучена через Джейсона. І через Бекку. І навіть через Лейсі, хоча до неї у мене були дуже теплі почуття. Але просто остання нитка обірвалася. Тонюсінька, звісно ж, але вона в мене єдина залишалася. А кожному паперовому дівчиську потрібна бодай одна ниточка, еге ж?

І тоді я сказав ось що. Я сказав:

— Запрошую тебе до нас завтра на обід.

— Як мило, — прошепотіла Марго. Потім вона обернулася до мене і легенько кивнула. Я всміхнувся. І вона всміхнулася. І я в цю усмішку повірив. Потім ми знову вийшли на сходи і побігли. Внизу кожного прольоту, стрибаючи з останньої сходинки, я клацав закаблуками, щоб розсмішити Марго, і вона сміялася. Я думав, що я її розважаю. Думав, що вона втішилася. Думав: якщо зможу бути впевненішим, між нами щось спалахне.

Але я помилився.

Ми сіли в мінівен, я встромив ключа і, перш ніж завести мотор, запитав:

— А о котрій, до речі, твої батьки прокидаються?

— Не знаю, десь о чверть по шостій…

На годиннику показувало 3:51.

— Тобто у нас ще більш як дві години, а виконано вже дев’ять пунктів.

— Знаю, але я під кінець найважче залишила. Але ми все зробимо. Пункт десятий — жертву вибирає К.

— Що?

— Покарання я вже придумала. А ти вирішуй, кому впаде град нашого гніву.

— На кого впаде град нашого гніву, — виправив я, а Марго з презирством похитала головою. — До того ж мені нема на кого його скеровувати, — додав я, і це була правда.

Мені завжди здавалося, що вороги є тільки у видатних людей. Наприклад, загляньмо в історію: у Німеччини було більше ворогів, ніж у Люксембурга. Марго Рот Шпігельман була Німеччиною. І Великобританією. І Сполученими Штатами. І царською Росією. А я — Люксембургом. Я сиджу на місці, пасу овець і співаю йодлі.

— А Чак?

— Гм-м-м, — озвався я. Чак Парсон справді дошкуляв мені багато років, поки його не приборкали. Той випадок, коли він кинув мене на стрічку в їдальні, (був не єдиний. Одного разу він зловив мене на автобусній зупинці й почав викручувати руку, повторюючи: «Скажи, що ти голубець». Це в нього була універсальна лайка, така собі я-лише-дванадцять-слів-знаю-на-розмаїття-образ-не-розраховуйте. Хоча це і здавалося якимсь дітвацтвом, мені все ж таки довелося сказати, що я голубець, що було досить-таки неприємно, оскільки: 1) мені здається, так взагалі нікого не слід називати, надто ж мене, тому що 2) я не гей, ба більше, 3) Чак Парсон підносив це так, ніби назвати себе голубцем — найстрашніше приниження на світі, хоча нічого такого ганебного в нетрадиційній орієнтації немає, що я і намагався йому втлумачити, поки він викручував мою руку так, що навіть лопатка випнулася, але він не вгамовувався: «Якщо ти пишаєшся тим, що ти голубець, то чому ж не зізнаєшся, що ти голубець, га, голубцю?»

Аристотелевою здатністю до логічного мислення Чак Парсон вочевидь не відзначався, зате в ньому було шість футів і три дюйми зросту і двісті сімдесят фунтів ваги, а це вже дещо значить.

— Так, Чака є за що покарати, — погодився я, завів двигун і поїхав у бік шосе. Я не знав, куди нам далі, але в середмісті більше робити не було чого.

— А пам’ятаєш школу танців? — запитала Марго. — Я сьогодні саме про це думала.

— Ага.

— До речі, я перепросити хотіла. Не знаю, чому я раптом стала йому підігравати.

— Гаразд. Усе нормально, — відказав я, але все ж таки спогади про цю кляту школу мене розлютили, тож я додав: — Добре. Чак Парсон. Ти в курсі, де він живе?

— Я знала, що зможу розбудити в тобі месника. У Коледж-парку. Звертай на Принстоні.

Звернувши на пандус шосе, я натиснув на газ.

— Вважай, — застерегла Марго, — не впорай «крайслера».

У шостому класі Марго, Чака і мене батьки змусили ходити на бальні танці в Королівську школу приниження, деградації і танцю. Відбувалося все ось як: хлопчиків ставили під одну стіну, дівчаток — під протилежну, і по команді викладача ми повинні були підійти до дівчаток і сказати: «Дозвольте запросити вас на танець». А дівчинка повинна була відповісти: «Будь ласка». Їм не дозволялося відмовляти. Але одного разу — коли ми розучували фокстрот, — Чак Парсон підмовив усіх дівчат сказати мені «ні». Ця його заборона стосувалася одного мене. Отож я підійшов до Мері Бет Шортц і сказав: «Дозвольте запросити вас на танець», — а вона відмовилася. Потім я запросив другу, третю, потім Марго, потім ще одну — всі вони сказали мені «ні», і я розплакався.