Джон Грін - Паперові міста

Гірше за відмову на танцях — це розплакатися через ту відмову, а гірше ніж розплакатися — це підійти до викладача і сказати крізь сльози: «Дівчата мені відмовляють, а вони не повинні». А я, звісно ж, поскаржився, і мені за те соромно було весь час, поки я вчився в школі. Одне слово, через Чака Парсона я більше не танцюю фокстрот, що, по суті, не така вже й велика втрата. Я вже кинув лютувати на нього, я забув про той випадок, як і про всі інші його кпини, яких зазнав за шкільні роки. Але я був не від того, щоб він теж трохи помучився.

— Стривай, він же не дізнається, що це я?

— Ні. А що?

— Не хочу, щоб він думав, ніби мене його давні витівки й досі так зачіпають, що я вирішив завдати удару у відповідь.

Я поклав руку на панель, і Марго поплескала по ній.

— Не хвилюйся, — запевнила вона, — він нізащо не дізнається, хто його деталював.

— Мені здається, ти знову кажеш неправильно, мало бути «демолював», хоча я точно не знаю…

— О, я знаю слово, якого не знаєш ти, — проспівала Марго. — Я — КОРОЛЕВА СЛОВНИКА! ТИ ТЕПЕР УЗУРПОВАНИЙ!

— Ану скажи, як пишеться «узурпований», — попросив я.

— Ні,— засміялася вона. — «Узурпований» не вартий того, щоб я корону віддавала. Вигадай щось інше.

— Чудово, — всміхнувсь я.

Ми їхали через Коледж-парк, який вважається історичним районом Орландо — тут, бачте, будинки аж тридцятирічної давнини. Марго точної адреси Чака не знала, вона не пам’ятала навіть, який зовні його будинок, та ще й не була впевнена, на якій вулиці він стоїть. («Відсотків дев’яносто п’ять, що на Васар-стріт»). Коли ми поминули три вулиці, вона тицьнула пальцем ліворуч і сказала:

— Тут.

— Ти впевнена? — запитав я.

— Відсотків на дев’яносто сім і дві десятих. Ну, тобто я майже не сумніваюся, що це його кімната, — сказала вона, показуючи пальцем. — У нього одного разу була така бурхлива вечірка, що приїхали копи, і я втекла крізь вікно. Мені здається, це воно.

— Схоже, ризик нарватися на неприємності дуже великий.

— Але якщо вікно відчинене, то це не злом. Тільки проникнення. Ми ж ото щойно в «СанТраст» проникли, все ж нормально було, згоден?

Я розсміявся:

— Ти ніби на бешкетника мене перетворити намагаєшся.

— Такий задум. Так, що знадобиться? Бери крем для депіляції, фарбу, вазелін.

— О’кей, — я підхопив усе це.

— Так, К., ти головне поводься спокійно. Добре, що Чак спить, наче ведмідь узимку. Ми з ним якось разом на англійську ходили, і він не прокинувся навіть тоді, коли пані Джонстон ляснула його книжкою «Джейн Ейр». Отже, так: ми підкрадаємося до вікна, відчиняємо його, роззуваємося, тихенько залазимо, я роблю свою чорну справу, потім ми з тобою розбігаємося і мастимо вазеліном всі дверні ручки, тож навіть якщо хтось і прокинеться, з дому їм вибратися буде вкрай проблематично. Завдяки цьому нас не зможуть зловити. А потім ми ще трохи познущаємося з Чака, трохи пофарбуємо його будинок і вшиваємося. І все мовчки.

Я знову поклав пальці на яремну вену, але цього разу я всміхався.

Коли ми йшли геть від машини, Марго взяла мене за руку, переплела свої пальці з моїми і стиснула. Я теж стиснув її долоню і подивився на Марго. Вона урочисто кивнула, я кивнув у відповідь, і вона відпустила мою руку. Ми швидко підібралися до вікна. Я обережно спробував підняти дерев’яну раму. Вона тихесенько рипнула, але вікно відчинилося легко. Я зазирнув у кімнату. Там було темно, але тіло на ліжку я розгледів.

Для Марго вікно було трохи зависоко, тож я зчепив руки, вона стала на них ногою в шкарпетці, і я допоміг залізти. Вона промкнулася в дім так тихо — ніндзя позаздрив би. Я підстрибнув, зачепився за край вікна, аж над підвіконням опинилися голова і плечі, а потім, здійснюючи якісь безглузді рухи, спробував гусінню заповзти в будинок. Усе було б добре, але я розплющив яйця об підвіконня й мимоволі застогнав, і це виявилося величезною помилкою.

Коло ліжка спалахнув нічник. І тоді я побачив, що в ліжку не Чак Парсон, а якийсь дідуган. Він мовчки і перелякано дивився на нас.

— Гм, — зронила Марго.

Я подумав, що можу плигнути назад і побігти до авта, але заради неї залишився: верхня частина мого тіла застигла в кімнаті, звисаючи паралельно до підлоги.

— Гм, здається, ми не туди ми потрапили…. — Марго обернулась і глянула на мене.

Тільки тут я зрозумів, що через мене вона не може вилізти. Тож я відштовхнувся, плигнув додолу, схопив взуття і дременув навтьоки.

Ми поїхали в протилежну частину Коледж-парку, щоб переглянути стратегію.