Джон Грін - Паперові міста

Бен від людей на взірець Джейсона Вортингтона і Чака Парсона досить наковтався лайна, тож я подумав собі, що він має право тепер порадіти. Але він навіть не засміявся. Він просто вражено хитав головою.

— Боже, ото ж зараза вона!

— Знаю.

— Вона з тих, хто або ж гине трагічно у двадцять сім, як Джиммі Гендрикс чи Дженіс Джоплін, або ж, певно, вперше в історії людства отримає Нобелівську премію за крутість.

— Ага, — погодився я. Я рідко втомлювався говорити про Марго Рот Шпігельман, але ж я взагалі рідко втомлювався, як сьогодні. Я поклав голову на порепаний вініл підголівника і відразу ж заснув. Прокинувшись, я побачив на колінах гамбургер із запискою: «Мусив іти на урок, братан. Зустрінемося після музики».

Після уроків я сидів біля репетиційної на підлозі, притулившись спиною до бетонної стіни, і перекладав Овідія, намагаючись не звертати уваги на какофонію в залі. У день репетицій я завжди сидів у школі ще зайву годину, адже якби я поїхав без Бена і Радара, то був би єдиним старшокласником у шкільному автобусі, а це нестерпне приниження.

Потім Бен закинув Радара додому — він жив У «центрі», у Джеферсон-парку, неподалік будинку Лейсі. Після Бен завіз мене. Я помітив, що перед будинком Марго її авта теж немає. Значить, вона не прийшла до школи не тому, що вирішила відіспатися. Вона, певно, вже нові пригоди собі шукає — без мене. Може, розмазує крем для депіляції по подушках інших своїх ворогів абощо. Прямуючи додому, я відчував себе наче покинутим, але вона, звісно, знала, що я з нею все одно не пішов би — цілий день у школі я не міг пропустити. І хтозна, може, Марго взагалі на три дні поїхала в Міссісіпі чи тепер уже остаточно стала циркачкою. Але, зрозуміло, вона була не в Міссісіпі й не в цирку. А де — я й уявити не міг, бо я не Марго.

І я думав собі, які ж історії вона привезе цього разу. Гадав, розповість вона мені їх сама, наприклад, за обідом. Мені здалося, що саме це, напевно, вона і мала на увазі, коли казала, що їй бракуватиме мого товариства. Марго заздалегідь знала, що знову має бодай трохи відпочити від паперового Орландо. Та коли вона повернеться — хтозна!.. Адже останні кілька тижнів у школі вона не зможе спілкуватися з давніми друзями. То, можливо, вона проведе їх зі мною.

Чутки пішли вже незабаром після того, як вона поїхала. По вечері мені подзвонив Бен:

— Кажуть, вона слухавку не бере. А ще буцім написала комусь на «Фейсбуці», що збирається знайти якесь таємне сховище в «Завтракраю» в «Світі Диснея».

— Ідіотизм, — відреагував я.

— Розумію. «Завтракрай» — найбезглуздіший з усіх відділів. Ще хтось каже, що вона з якимось хлопцем в мережі познайомилася.

— Дурня, — сказав я.

— Ну гаразд, але де ж вона тоді?

— Десь там… Розважається собі!

Бен хихикнув.

— Ти хочеш сказати, що вона там сама з собою розважається?

— Бене, — застогнав я, — годі вже… Просто придумала щось у своєму стилі. Пише історію. Підриває світобудову.

Вночі я лежав на боці, задивившись у вікно на невидимий світ. Я намагався заснути, але очі знай розплющувалися — ніяк не міг я розпрощатися з надією на те, що Марго Рот Шпігельман знову з’явиться в моєму вікні й знову витягне мою втомлену дупу в ніч — у таку ніч, якої я потім ніколи не забуду.

Марго зникала досить часто, тож масових акцій «Знайдіть Марго» ніхто не влаштовував, хоча всі ми відчули її відсутність. Старша школа, всупереч поширеній думці, це не демократія і не диктатура, і навіть не анархія. Старша школа — це монархія помазаника Божого. І коли королева їде у відпустку, починаються зміни. На гірше. От коли Марго була в Міссісіпі, Бекка пустила ту мерзенну плітку про Бена. І цього разу почалося те саме. Дівчинка, що пальчиком затикала дірку в дамбі, втекла. І потопу було не минути.

Того ранку я ото вперше зібрався вчасно і в школу поїхав з Беном. Поруч з репетиційною було якось надзвичайно тихо.

— Хлопці,— дуже серйозно почав наш друг Френк.

— Що таке?

— Чак Парсон, Тедді Мак і Клінт Бауер на «тато» Клінта розчавили дванадцять байків, що належали першокурсникам і другокурсникам.

— От біда, — сказав я, хитаючи головою.

— А вчора, — додала наша приятелька Ешлі,— хтось написав у чоловічому туалеті наші телефони з… ну, з усілякими брудними коментарями.

Я знову похитав головою. Ми всі мовчали. Здати їх ми не могли — намагалися кілька років тому, але за це нас покарали ще суворіше. Загалом, нам залишалося тільки чекати, коли хтось на взірець Марго пояснить їм усім, що вони недорозвинені барани.