Джон Грін - Паперові міста

Мама зняла руки з плечей пані Шпігельман.

— Я наполягаю, що ваші дії повинні бути продиктовані любов'ю.

— Конні, це не твоя дочка. Вона не об тебе останні десять років ноги витирала, як об килимок. Нам треба і про другу дитину подбати.

— Та й про себе теж, — додав її чоловік. Потім він подивився на мене. — Квентине, мені дуже прикро, що вона і тебе в свої маленькі ігри втягнути намагалася. Уявляєш, як… як нам ніяково. Ти чудовий хлопець, а вона… ну…

Я відштовхнувся від стіни і випростався. Я трохи знав батьків Марго, але досі вони так ницо не поводилися. Охоче вірю, що в середу вони її дістали. Я подивився на детектива. Він перегортав папери в течці.

— Раніше вона завжди залишала слід із хлібних крихт, правда ж?

— Підказки, — підводячись, сказав пан Шпігельман.

Детектив поклав течку на стіл, і батько Марго схилився над нею разом з ним.

— Підказки були завжди, — повторив він. — Перш ніж утекти в Міссісіпі, вона їла суп з вермішеллю у вигляді літер і залишила в тарілці чотири літери: М, І, С, П. Зрозумівши, що ми її повідомлення не розгадали, Марго дуже розчарувалася, хоча, коли вона врешті повернулася, я їй сказав: «І як ми тебе могли знайти за єдиним словом „Міссісіпі“? Це великий штат, Марго!»

Детектив відкашлявся:

— А коли вона вночі пішла у «Світ Диснея», то залишила на своєму ліжку Мінні-Маус?

— Так, — погодилася її мати. — Підказки були. Дурнуваті. Їх неможливо розгадати і використати , повірте мені.

Детектив звів очі.

— Ми, звісно, зробимо все, що нам до снаги, але ми не в змозі змусити її повернутися додому. Гадаю, вам не слід очікувати, що ваша дочка з’явиться в найближчому майбутньому.

— Я вже й не хочу бачити її у себе вдома, — пані Шпігельман притулила до очей хусточку, хоча тремтливим від сліз її голос назвати було важко. — Знаю, що це звучить жахливо, але це правда.

— Деббі,— мовила мама своїм психоаналітичним голосом.

Пані Шпігельман хитнула головою — ледве помітно.

— Що ми можемо вдіяти? Ми повідомили детектива. Написали заяву. Вона вже доросла, Конні.

— Але вона — член родини, хоч і доросла, — спокійно сказала мама.

— Та облиш, Конні. Ти вважаєш ненормальною мою радість з приводу того, що вона ушилася? Звісно, це ненормально. А звідки взялася ця ненормальність, як не від неї! Як шукати людину, яка заявляє, що ви мене не знайдете, але водночас залишає підказки, які ні про що нам не говорять, і постійно тікає?

Мої батьки перезирнулися, а потім до мене звернувся детектив:

— Синку, ми можемо поговорити наодинці?

Я кивнув. Ми пішли в спальню батьків, він сів у крісло, а я — на краєчок їхнього ліжка.

— Хлопче, — почав він, умостившись у кріслі,— дозволь мені дати тобі пораду: ніколи не працюй на уряд. Тому що робота на уряд передбачає роботу на людей. А працюючи на людей, хоч-не-хоч доводиться з ними спілкуватися, навіть з такими, як Шпігельмани.

Я стримано засміявся.

— Хлопче, я говоритиму відверто. Вони здатні виховувати дитину не більше, ніж я здатний сісти на дієту. Я з ними вже стикався, і ці люди мені неприємні. То їм ти можеш не говорити, де вона, а мені краще скажи.

— Я не знаю, — відказав я. — Чесно.

— Хлопче, я от міркував про цю дівчину. Про те, що вона робить: у «Світ Диснея», наприклад, прокралася вночі, так? У Міссісіпі поїхала, залишивши букви з локшини на тарілці. Ця її кампанія з обклеювання туалетним папером будинків…

— А це ви звідки знаєте?

Два роки тому під проводом Марго за ніч було обклеєно туалетним папером двісті будинків. Чи варто казати, що тоді мене з собою не взяли?

— Кажу ж, я вже з нею стикався. Так от, хлопче, мені потрібна твоя допомога: хто все це планує? Хто автор усіх цих божевільних ідей? Марго — рупор, одного ненормального вистачає, щоб усе це запустити. Але вигадує хто? Хто малює в нотатниках креслення, обчислюючи, скільки туалетного паперу піде на таку купу будинків?

— Я думаю, що все робить вона.

— У неї може бути партнер, хтось, хто допомагає їй розробляти всі ці грандіозні та кмітливі схеми, може, цей таємний помічник навіть не на очах у всіх, тобто це не найкраща подружка і не її хлопець. Хтось, на кого відразу і не подумаєш, — мовив детектив. Він вдихнув, збираючись додати щось іще, але я його перебив.

— Я не знаю, де вона, — сказав я. — Богом присягаюся.

— Я просто перевіряю, хлопче. Але щось ти все-таки знаєш, так? З цього й почнімо.

І я розповів йому все. Він викликав у мене довіру. Детектив кілька разів під час моєї розповіді робив якісь позначки, але нічого не уточнював. І чомусь — адже я все йому розповів, а він мене вислухав, записуючи щось у блокнот, адже батьки Марго так ганебно відреагували на її зникнення, — чомусь мене вперше охопив страх, що її не буде ще довго. Коли я дійшов до кінця розповіді, у мене від хвилювання аж дух забило. Детектив якусь хвилю мовчав. Нахилившись уперед, він дивився кудись мені за спину, а тоді, мов побачив те, що очікував, заговорив.