Джон Грін - Паперові міста

— Слухай, хлопче. Буває так: хтось — як правило, дівчисько — настільки волелюбний, що не надто ладнає з батьками. Такі діти — мов наповнені гелієм кульки, прив’язані за ниточку. І ниточка ця постійно напнута. А потім щось стається, і вона рветься, і вони летять геть. Може, ти цієї кульки більше ніколи не побачиш. Приземлиться десь у Канаді, влаштується офіціанткою в ресторані — і моргнути не встигне, як виявиться, що вона подає каву одним і тим самим покидькам ось уже тридцять років поспіль. А може, років за три-чотири, або днів за три-чотири, вітер принесе кульку назад: гроші треба будуть, чи просто отямиться, чи за братиком скучить. Але, хлопче, ниточка ця обов’язково уривається.

— Так, але…

— Стривай, хлопче, я ще не скінчив. Проблема з цими кульками в тому, що їх забагато. У небі від них уже тісно, вони літають, труться одна об одну, і врешті так чи інак опиняються на моєму столі, а тобі це починає набридати. Скрізь ці кулі, й у кожної є мама або тато, чи, не дай Боже, обоє, а ти згодом уже в цій масі окремі кульки і не розрізняєш. Дивишся на небо і бачиш безліч, а кожну окремо розгледіти не можеш, — він знову зробив паузу, потім важко зітхнув, наче збагнув щось. — Але іноді зустрічаєш якогось підлітка з великими очима і величезною кучмою волосся, і не хочеться казати йому правди, бо він здається доброю людиною. Ти йому співчуваєш, тому що бачить він блакитне безхмарне небо всього з однією кулькою, — а це ще гірше, ніж бачити цілу хмару таких кульок. Але запам’ятай: коли ниточку перерізують, назад її вже не прикріпити. Розумієш мене?

Я кивнув, хоч і не був певен, що зрозумів. Він підвівся.

— Я все ж таки думаю, що вона незабаром повернеться, хлопче. Якщо тобі від цього стане легше.

Мені сподобалося порівняння Марго з кулькою, але, по-моєму, детектив був схильний драматизувати: подумав, напевно, що я страшенно потерпаю за неї, а я тільки трохи хвилювався. Я знав, що вона повернеться. Трохи охляне і знову спуститься в Джеферсон-парк. Завжди так було.

Слідком за детективом я повернувся до їдальні, і він сказав, що знову хоче зайти до Шпігельманів, перевірити її кімнату. Пані Шпігельман обійняла мене і сказала:

— Ти завжди був таким чемним хлопчиком, вибач, що довелося вплутати тебе в цю комедію.

Пан Шпігельман потиснув мені руку, і вони пішли. Коли двері зачинилися, мій тато видихнув:

— Ого!

— Ого, — погодилася з ним мама.

Тато поклав мені руку на плечі.

— Кепський розвиток подій, еге, друже?

— Козли вони, — озвався я. Мої батьки завжди радіють, коли я лаюся в їхній присутності. По обличчях бачу. Адже це означає, що я їм довіряю, що я можу бути з ними самим собою. Але зараз вони все одно здавалися якимись сумними.

— Батьки Марго — нарциси, і коли вона ото щось таке утне, це їх страшенно вражає,— пояснив мені тато.

— І це заважає їм бути добрими батьками й успішно виховувати дітей, — додала мама.

— Козли, — повторив я.

— Як по правді,— відказав тато, — ти, найпевніше, маєш рацію. Марго, мабуть, потрібна увага. Я від неї теж не відмовився б, якби мені трапилися такі батьки.

— Коли Марго повернеться, — сказала мама, — вона, певно, засмутиться. Адже вони її кидають! Відмовляються від неї, коли їй просто-таки необхідно, щоб її хтось любив!

— Може, нехай вона у нас поживе, коли повернеться, — запропонував я і, мовивши це, усвідомив, наскільки шикарна ця ідея. У мами теж засяяли очі, але потім вона щось таке прочитала на татовому обличчі, тож відказала звичайним стриманим голосом:

— Ну, ми точно будемо їй раді, хоча це і викличе певні труднощі — адже її батьки мешкають по сусідству. Та коли вона повернеться до школи, скажи їй, що ми її запрошуємо, а якщо вона не захоче жити тут, у нас є й інші можливості, щоб їй допомогти, все можна обговорити.

Тут вийшов Бен — його чуприна кидала виклик усім висновкам фахівців щодо сили тяжіння.

— Пане і пані Джейкобсени, радий вас бачити, як завжди.

— Доброго ранку, Бене. Я навіть не знала, що ти у нас ночуєш.

— Та я й сам не знав… Щось сталося?

Я розповів йому про візит детектива і Шпігельманів, а також про те, що Марго тепер формально вважається дорослою, яка зникла безвісти. Коли я скінчив, Бен кивнув і відказав:

— Мабуть, варто обговорити цю справу за тарілочкою гаряченького «Воскресіння».

Я всміхнувся, і ми пішли в мою кімнату. Незабаром прийшов Радар, і мене вигнали з команди, тому що нам слід було виконати складну місію, а я хоч і був єдиним власником гри, особливого успіху в ній не досяг. Довелося спостерігати, як вони ходять заселеною опирями космічною станцією, і тут Бен сказав: