Джон Грін - Паперові міста

— Що таке? — запитав я Радара. Він погукав нас до комп’ютера.

— За тиждень до зникнення Марго довго сиділа на сайті «Омніпедії». Але вона стерла всю історію, тож я не знаю, на яких сторінках вона була.

— Слухай, Радаре, а подивися, хто такий Волт Вітмен, — попрохав Бен.

— Поет, — відказав я. — Дев’ятнадцятого століття.

— Чудово, — Бен аж очі закотив. — Поезія.

— Що в цьому поганого? — запитав я.

— Поезія для емо, — мовив він. — О біль. Біль. Вічно дощить. У моїй душі.

— О, ну це Шекспір, точно, — мені не хотілося розмовляти на цю тему. — У Волта Вітмена племінниці були? — запитав я у Радара. Він уже відкрив у «Омніпедії» статтю про Вітмена. Той виявився огрядним дядьком з величезною бородою. Я його віршів не читав, але зовні він здавався добрим поетом.

— Славетних не було. Тут згадуються два брати, але не відомо, чи були у них діти. Напевно, зможу знайти, якщо треба.

Я похитав головою. Я не бачив у цьому сенсу. Я знову почав оглядати кімнату. На нижній полиці, крім платівок, було ще й кілька книжок — альбоми з середньої школи, пошарпані «Аутсайдери», [18] Підлітковий роман С. Е. Гінтон. старі номери підліткових журналів. Зрозуміло, нічого пов’язаного з племінницею Волта Вітмена.

Потім я переглянув книжки на столику біля ліжка. Нічого цікавого.

— Теоретично у неї повинен бути томик його віршів, — припустив я. — Але, схоже, немає.

— Є! — збуджено сказав Бен. Він стояв навколішках біля книжковій полиці, я підійшов до нього — і побачив томик. Це була тоненька книжечка, запхнута поміж двома підручниками. Волт Вітмен, «Листя трави». Я її витягнув. На обкладинці була його світлина, ясні очі поета дивилися просто на мене.

— Непогано, — відказав я.

Бен кивнув.

— Може, ходімо вже звідси? Можеш вважати мене старомодним, але я волів би не зустрічатися з її батьками.

— Ми нічого не проґавили?

— Схоже, — підвівся Радар, — Марго просто червону лінію креслить; у книжці повинно щось бути. Хоча це дивно… ти не ображайся, звісно, але раніше Марго завжди ці підказки залишала батькам, чому це раптом вона тобі їх зоставила?

Я знизав плечима. Відповіді я не знав, хоч надія, певна річ, була: Марго хотіла переконатися, що я зможу діяти впевнено. Може, цього разу вона хотіла, щоб її знайшли і щоб це зробив я. Може, потому як вона обрала мене в ту найдовшу ніч, вона обрала мене ще раз. І, мабуть, того, хто її знайде, чекає незмірне багатство.

Незабаром після того, як ми повернулися до мене, Бен з Радаром пішли, переглянувши книжку і не знайшовши ніяких інших підказок. Я дістав з холодильника собі на обід холодну лазанью, взяв того Волта і пішов до себе в кімнату. Це був передрук першого видання «Листя трави» видавництва «Пінгвін». Я трохи прочитав передмову, а потім став просто гортати. Там було кілька підкреслень, зроблених синім маркером, усі — в довгому вірші під назвою «Пісня про себе». А два рядки були підкреслені зеленим:

Майже всю другу половину дня я намагався розгадати сенс цієї цитати, думаючи, що Марго, може, хоче, щоб я перестав бути таким чемним хлопчиною і почав бешкетувати. Ще я по кілька разів прочитав підкреслене синім:

Підкреслені були й останні строфи «Пісні про себе».

Цілі вихідні були присвячені читанню, намаганню розгледіти Марго в залишених для мене рядках вірша. Вони нікуди не могли мене привести, але я все одно міркував над ними, бо не хотів її розчарувати. Марго хотіла, щоб я змотав залишену нею нитку в клубок, пройшов по сліду з хлібних крихт — і нарешті вперся в неї.

У понеділок вранці сталося дещо надзвичайне. Я запізнився — це було нормально, мама відвезла мене в школу — це теж було нормально, потім я хвилину побалакав з хлопцями, але і це було нормально, після чого ми з Беном зібралися йти на урок — теж як зазвичай. Та щойно ми відчинили сталеві двері репетиційної, на обличчі Бена з’явилася суміш радості й жаху, наче фокусник вибрав його з натовпу, щоб розпиляти навпіл на очах у публіки. Я простежив за його поглядом.