Джон Грін - Паперові міста

Але вона показала мені, що можна йти в контрнаступ. Я саме зібрався щось сказати, аж боковим зором помітив, що в наш бік на повній швидкості летить хтось дуже великий. З чорною лижною маскою на голові та з величезним зеленим водяним пістолетом у руках. Пробігаючи повз, він штовхнув мене в плече так, що я не встояв на ногах і повалився на порепаний бетон. Добігши до дверей, він озирнувся і крикнув, дивлячись у мій бік: «Ще раз поткнешся до нас, прихлопнешся!» Я вперше в житті чув цей голос.

Бен і хтось іще з друзів допомогли мені підвестися. Плече боліло, але я його навіть не потер.

— Ти як? — поцікавився Радар.

— Усе гаразд, — я нарешті потер плече.

Радар похитав головою.

— Хтось повинен їм пояснити, що можна когось прихлопнути, і хтось може прихлопнути, але «прихлопнутися» неможливо.

Це мене розсмішило. Хтось кивнув на стоянку — до нас ішли два кволі першокурсники, на яких висіли мокрі футболки.

— То була сеча! — крикнув один з них. Другий не сказав нічого; він просто намагався не торкатися власної футболки, хоча сенсу в цьому було не дуже багато. З рукава крапало і стікало по руці.

— Тварини чи людини? — запитав хтось.

— А я звідки знаю? Я що, експерт із сечі?

Я підійшов і поклав руку йому на маківку. Це було єдине сухе місце.

— З’ясуємо, — сказав я.

Продзеленчав другий дзвоник, і ми з Радаром утекли на початки аналізу. Сідаючи за парту, я невдало зачепив її рукою, і біль пронизав плече. Радар постукав ручкою по своєму зошиті, де він кружечком обвів послання: «Як рука?»

Я написав у куточку свого зошита: «У порівнянні з нещасними першокурсниками можна вважати, що я цілий ранок у веселковому полі з цуценятами грався».

Радар засміявся так голосно, що заслужив суворий погляд пана Хімінеса. Я додав: «У мене є план, але слід з’ясувати, хто це зробив».

Друг відказав: «Джаспер Гансон», — і обвів кілька разів.

Я здивувався: «Звідки знаєш?»

«А ти не помітив? Цей бовдур був у власному футбольному светрі».

Джаспер Гансон був молодший від нас. Попервах він не здавався таким уже грізним, я навіть, відверто кажучи, вважав його нормальним хлопцем — він завжди якось ніяково вітався зі мною і казав: «Як ся маєш, друже?» Загалом зовсім не той тип, від якого чекаєш, що він візьме брандспойт і почне поливати сечею. Якщо говорити чесно, в бюрократичній системі урядування старшої школи Вінтер-парк Джаспер Гансон був, напевно, другим помічником заступника з легкої атлетики і переступу. І коли таку людину підвищують до статусу виконавчого віце-президента з розстрілів сечею, слід негайно вживати заходів.

Отож удома я відразу сів за комп’ютер, зареєстрував нову поштову скриньку і написав листа своєму давньому «приятелеві» Джейсону Вортингтону.

Від: mesnyk@gmail.com

Кому: jworthington@yahoo.com

Тема:Ви, я, будинок Бекки Арингтон, ваш прутень тощо.

Шановний пане Вортингтон!

1. Усі школярі, чиї велосипеди постраждали від наїзду «шевроле-таго», мають отримати готівкою 200 доларів. Для вас, з урахуванням ваших величезних статків, це буде нескладно.

2. Також припиніть писати всяку дурню в туалеті.

3. Водяні пістолети? Заряджені сечею? Ви це серйозно? Час уже вирости з таких ігор.

4. Ставтеся до інших школярів з повагою, особливо до тих, у кого не такі круті друзі, як у вас.

5. Це прохання передайте іншим членам вашого клану.

Я розумію, що деякі завдання виконати буде нелегко. Але, з іншого боку, мені теж нелегко приховувати прикріплену до цього листа світлину від усього світу.

Щиро ваша

Відповідь прийшла вже за кілька хвилин.

Слухай, Квентине, — так, я знаю, що це ти. А ти знаєш, що не я забризкав сечею цих першокурсників. Вибач, але я за дії інших не відповідаю.

Моя відповідь:

Пане Вортингтон,

Я розумію, що Чак із Джаспером вам не підлягають. Але я, бачте, в такому самому становищі.

Я не керую тим чортеням, що сидить у мене на лівому плечі. А воно всякчас підбурює мене: «РОЗДРУКУЙ ФОТО! РОЗДРУКУЙ ФОТО! РОЗКЛЕЙ ЙОГО ПО ВСІЙ ШКОЛІ!» А на правому плечі сидить маленьке біле янголятко, яке каже: «Слухай, ну я все ж таки сподіваюся, що ці нещасні першокурсники вранці в понеділок вже отримають свої грошенята».

От і я сподіваюся, янголятку. От і я сподіваюся.

З найкращими побажаннями

На це він нічого не відписав, та й непотрібно було. Балакати вже не було про що.

По вечері до мене зайшов Бен, і ми сіли грати у «Воскресіння». Приблизно що півгодини ми ставили гру на паузу і дзвонили Радарові, який у цей час був на побаченні з Анжелою. Ми залишили йому одинадцять повідомлень, кожне наступне з яких було ще дошкульніше і хтивіше за попереднє. Після дев’ятої до нас подзвонили у двері. «Квентине!» — покликала мама. Ми з Беном подумали, що це Радар, зупинили гру і вийшли. У дверях стояли Чак Парсон з Джейсоном Вортингтоном. Я підійшов, Джейсон мовив: