Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Щойно Філіп знову з’явився на поверхні, дівчина підпливла до нього й обвила його руками. Він відчував, як під водою вона обхопила його ногами, як її перса притислися до його грудей і як її рука впевнено ковзнула вниз.

— Боляче не буде, Біллі, — сказала дівчина. — Я обіцяю.

Загрібаючи однією рукою, вона потягнула його до великої пласкої брили, що частково лежала на березі, а частково вклинювалась у воду. Вони видерлись на камінь, і дівчина стягнула з Філіпа труси. Він розумів, що пестить її невміло, але понад усе боявся, що вона зникне, варто лише кліпнути очима. Ця дівчина була такою вродливою! Філіп не хотів зненацька опинитись деінде, не пригадуючи анічогісінько з того, що трапилось. Він жадав запам’ятати цю подію до найменших подробиць. Йому було так добре. Поки він робив свою справу, вона стискала його в міцних обіймах. Коли все було скінчено, Філіпові хотілося танцювати й горланити від утіхи. Скотившись із дівчини, він втратив рівновагу, зісковзнув із мокрої каменюки й шубовснув назад у воду.

Дівчина весело засміялася. Філіп почувався телепнем, але разом із тим його розпирало від щастя. Він більше не був незайманим, і він однозначно не був гомосексуалістом. Він став справжнім чоловіком.

19 червня лікар Раулдж на вимогу матері виписав Біллі Міллігана зі шпиталю. У підсумковому звіті соціального працівника зазначалось:

Перед випискою в Білла розвинулася звичка маніпулювати персоналом шпиталю й пацієнтами. Він ладен безсоромно брехати, щоб уникнути неприємностей, і не відчуває жодних докорів сумління, обмовляючи інших. Стосунки Білла з ровесниками дуже поверхневі, з його ж вини. Інші діти не довіряють йому через постійні побрехеньки.

Порада лікаря: оскільки пацієнт своєю поведінкою дедалі сильніше підриває заведений у відділенні порядок, його вирішено виписати, але батькам наполегливо рекомендується водити сина на амбулаторні сеанси лікування, а також самим проконсультуватись у психотерапевта.

Препарати, призначені на момент виписки: 25 мг торазину тричі на день.

Повернувшись додому, Денні почувався вкрай пригніченим. Він узяв невеличке полотно, двадцять три на тридцять сантиметрів завбільшки, й намалював натюрморт: жовту квітку, що в’яла в тріснутій склянці на темно-синьому з чорним тлі. Денні захотів показати свою картину матері Біллі, проте, піднявшись до її кімнати, вкляк на місці. Там був Чалмер. Він вихопив картину з рук хлопця, зиркнув на неї, а тоді пожбурив на підлогу.

— Ти мале брехло, — сказав він. — Це не ти намалював.

Денні підняв натюрморт і, тамуючи сльози, відніс до кімнати, обладнаної під художню майстерню. І тоді він уперше підписав свою роботу: «Денні ‘70». На звороті підрамника були спеціальні поля, і він їх заповнив:

ІМ’Я ХУДОЖНИКА: Денні

НАЗВА КАРТИНИ: Загибиль на самоті

ДАТА СТВОРЕННЯ: 1970

Відтоді, на відміну від Томмі й Аллена, котрі демонстрували свої картини іншим, шукаючи схвалення, Денні більше ніколи й нікому не показував своїх натюрмортів.

Восени 1970 року Біллі перейшов до старшої школи Ланкастера. Це був комплекс сучасних споруд зі скла й бетону, безладно розкиданих у північній частині міста. Вчився Біллі кепсько. Він не зносив учителів і ненавидів школу.

Артур пропускав більшість уроків, надаючи перевагу читанню медичної літератури в бібліотеці. Особливо його захопила гематологія.

Томмі присвячував кожну вільну хвилину лагодженню електроприладів і вдосконаленню методів утечі. Нині його вже не могли стримати жодні пута. Він умів так рухати руками, що або вузли розв’язувались, або мотузки зісковзували з зап’ястків. Томмі придбав наручники й тренувався відкривати їх за допомогою пластикового ковпачка від кулькової ручки. Він подумки зробив собі зауваження на майбутнє: краще повсякчас мати при собі двійко ключів від наручників. Один ключ слід носити в передній кишені, інший — у задній. Тоді хай би як йому скували руки, завжди можна буде дотягнутись до котрогось із ключів.

У січні 1971 року Біллі отримав роботу посильного в бакалійній крамниці на неповний робочий день. Частину першої заробітної платні хлопець вирішив витратити на стейк для Чалмера. Під час різдвяних свят справи вдома йшли досить добре, тож, якщо зробити такий дружній жест, думав Біллі, вітчим, можливо, припинить до нього присікуватися.

Він підійшов до заднього ґанку й побачив, що кухонні двері зірвані з петель. На кухні юрмилися дід і бабця Міллігани, а також Кеті, Джим і Чалла. Мати Біллі притискала до голови скривавлений рушник. Її обличчя було синьо-чорне від побоїв.