Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Під час моїх бесід із Біллом той здавався пригніченим, але цілком володів собою. Психологічне оцінювання виявило у хлопчика сильну антипатію до вітчима і, як наслідок, відразу до власного дому. Білл вбачає у вітчимові невблаганного тирана, котрий не дбає про почуття інших. Мати Білла, яку викликали для бесіди, підтвердила цю характеристику. Вона також розповіла, що біологічний батько Білла наклав на себе руки, а вітчим постійно твердить хлопчику, що яблуко від яблуні недалеко падає. Окрім того, він часто повторює, що це саме Білл і його матір довели біологічного батька хлопчика до самогубства (так засвідчила мати).

Джон В. Янг, директор школи Стенбері, помітив, що Біллі Мілліган частенько пропускає уроки й натомість сидить на сходах поблизу директорського кабінету чи в задньому ряду актової зали. Янг щоразу підсідав до хлопця й розмовляв із ним.

Часом Біллі розповідав про покійного батька й казав, що хоче присвятити себе сценічній кар’єрі, коли виросте. Інколи говорив про те, наскільки кепсько йому ведеться вдома. Проте часто директор Янг усвідомлював, що хлопчик у трансі. Тоді він допомагав Біллі дійти до машини й відвозив його додому. Коли такі випадки стали ну надто вже систематичними, директор направив Біллі до Фейрфілдського окружного шпиталю психічного здоров’я.

Лікар Гарольд Т. Браун, психіатр і директор шпиталю, вперше зустрівся з Біллі Мілліганом 6 березня 1970 року. Браун, сухорлявий чоловічок із довгими сивими бакенбардами й майже відсутнім підборіддям, розглядав хлопчину крізь окуляри в чорній оправі. Перед ним був охайний, стрункий і цілком здоровий на вигляд п’ятнадцятирічний юнак. Він сидів спокійно, не напружуючись і не нервуючи, проте уникав дивитися лікарю в очі.

«У пацієнта м’який голос, — зазначив лікар Браун у своїх нотатках, — але монотонний, мовби він говорить у стані трансу».

Біллі придивлявся до лікаря.

— Опиши свої відчуття, — попросив Браун.

— Це наче сон, який то накочується, то відступає. Мій тато ненавидить мене. Я чую, як він на мене волає. Мою кімнату заливає червоне сяйво. Я бачу сад, там є алея, квітники, ставок, дерева, і ніхто в тому саду на мене не кричить. І взагалі, мені багато чого верзеться. Я бачу двері з безліччю замків і засувів, і хтось гупає, бажаючи вирватись назовні. Я бачу, як жінка падає з висоти, а тоді перетворюється на купу залізяччя, і я не можу до неї дістатись. Я, певно, єдиний, кому для того, щоб дивитися такі «мультики», не потрібні ЛСД.

— Що ти відчуваєш, коли думаєш про своїх батьків? — запитав лікар Браун.

— Я боюся, що він її вб’є і це буде моя провина. Вони сваряться через мене, бо він ненавидить мене лютою ненавистю. Мені через це сняться такі жахіття, що я навіть передати не можу. А ще іноді в мене буває дивне відчуття невагомості. Часом здається, що я міг би відірватися від землі.

У першому звіті лікаря Брауна значалось: «Попри описані марення пацієнт, схоже, розрізняє, що є реальним, а що ні. Виразних ознак психотичного розладу не виявлено. Концентрація уваги задовільна. Просторова орієнтація в нормі. Пам’ять хороша. Вміння адекватно оцінювати ситуацію істотно порушене через вищезгадані марення і схильність пацієнта все драматизувати. Наразі зібрано недостатньо інформації, щоб скоригувати поведінку пацієнта. Попередній діагноз: важкий істеричний невроз конверсійного типу, код за класифікацією Американської психіатричної асоціації — 300.18».

За словами Учителя, котрий згодом пригадував цей сеанс у психотерапевта, лікар Браун розмовляв не з Біллі. То Аллен описував йому думки й видіння Девіда.

Через п’ять днів після бесіди з лікарем Мілліган прийшов до шпиталю без попереднього запису. Втім, помітивши, що хлопець у стані трансу, лікар Браун погодився його прийняти. Він зауважив, що пацієнт, схоже, усвідомлює, де він, і реагує на вказівки.

— Нам доведеться зателефонувати твоїй матері, — попередив Браун, — і сповістити її, що ти зараз у шпиталі.

— Гаразд, — погодився Девід, підвівся і вийшов за двері.

За кілька хвилин до приймального покою повернувся Аллен і став чекати, коли його покличуть до кабінету лікаря. Браун спостерігав, як той сумирно сидить, втупившись невидющим поглядом у стіну.

— Що сьогодні трапилось? — запитав лікар.

— Я собі був у школі, — почав розповідати Аллен, — і десь о пів на дванадцяту раптом задрімав. Коли я прокинувся, то побачив, що стою на даху Гікл-Білдинг [14] Багатоповерхова будівля на головній вулиці Ланкастера, що в Огайо. В часи юності Біллі Міліґана там був універмаг «Гікл», звідси й назва — Гікл-Білдінґ. Нині у будівлі інший власник. і дивлюся вниз, наче збираюся стрибнути. Я спустився з даху, пішов до поліцейського відділку і попросив зателефонувати до моєї школи, щоб там не хвилювались, а сам прийшов до вас.