Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Оскільки ніхто, крім нього, не зміг би впоратись із цим завданням тверезо і без зайвих емоцій, Артур вирішив, що сам візьметься до цієї справи і знайде справедливе, дієве й, найголовніше, логічне вирішення проблеми.

Діти у школі глузували з Біллі, коли той розгублено тинявся коридорами. Вони бачили, що часом він розмовляє сам із собою чи поводиться, наче мале дівчисько, і збиткувалися з нього. Одного холодного дня, під час перерви, до Біллі на шкільному подвір’ї причепилася зграя хлопчаків.

Хтось кинув у нього камінь, влучивши в бік. Біллі навіть не одразу зрозумів, що відбувається, зате твердо знав, що не можна давати волю гніву, бо Чалмер його за це покарає.

Рейджен розвернувся до забіяк, що заливалися сміхом, і вп’явся в них сердитим поглядом. Тут іще один хлопець підняв камінь і жбурнув у Рейджена, але той зловив каменюку на льоту і спритно метнув її назад, поціливши кривдникові в макітру.

Хлопці отетеріло позадкували, а Рейджен витягнув із кишені ножа з викидним лезом і пішов на них. Хулігани кинулись навтьоки. Рейджен трохи постояв, озираючись довкола і намагаючись зрозуміти, що це за місце і як він тут опинився. Він склав ножа, заховав до кишені й закрокував геть, не маючи жодного уявлення, як усе це розуміти.

Артур був свідком цієї події. Він зауважив Рейдженові моторність і лють і, проаналізувавши інформацію, здогадався, яке в Рейджена призначення. Артур усвідомлював, що з непередбачуваними спалахами гніву доведеться щось робити, але, перш ніж відрекомендуватися Рейджену, вирішив за ним постежити і краще його пізнати. Найбільше Артура здивувало те, що Рейджен думав зі слов’янським акцентом. На Артурове переконання, слов’яни були першими варварами. Отже, співпрацювати з Рейдженом буде все одно, що мати справу з варваром. Рейджен небезпечний, але така людина може стати у великій пригоді, якщо вони опиняться в загрозливій ситуації. Необхідно тільки спрямувати його силу в потрібне русло. Артур вирішив дочекатися слушного часу і лише тоді встановити контакт із Рейдженом.

За кілька тижнів Кевін приєднався до гурту місцевих шибайголів у баталії проти хлопчаків з іншого району. Полем бою був земляний насип, що височів за великим котлованом на будмайданчику. Кевін почувався крутим перцем, кидаючись у супротивників грудками землі, які при падінні вибухали, наче ті земляні бомбочки, і сміючись зі своїх промахів.

Раптом він почув, як десь зовсім поруч незнайомий голос під’юджує:

— Ти нижче пуляй, братан, нижче!

Кевін спинився й роззирнувся навкруги, та поблизу нікого не було.

— Нижче, нижче, — знову почувся той голос. Схожа вимова була в бруклінського солдатика у фільмі про війну, який колись показували по телевізору. — Тре’ кидати тамті бісові грудки нижче!

Кевін був спантеличений. Він припинив жбурлятися землею й сів на насип, бажаючи з’ясувати, хто це з ним розмовляє.

— Ти де? — запитав він.

— А ти де? — відлунням озвався голос.

— Я на земляній купі, за котлованом.

— Та ну? Я теж там.

— Як тебе звати? — поцікавився Кевін.

— Філіп. А тебе?

— Кевін.

— Тю, ну й смішне в тебе ім’я.

— Он як? Стояв би ти зараз переді мною, то вже сміявся б на кутні.

— Ти де живеш? — запитав Філіп.

— На Спрінґ-стрит. А сам ти звідкіля будеш?

— Я з Брукліна, це в Нью-Йорку. Але зара’ я теж кантуюсь на Спрінґ-стрит.

— Я живу в будинку номер 933. Білий такий, — пояснив Кевін. — Він належить якомусь дядьку на ім’я Чалмер Мілліган, і той чомусь постійно кличе мене Біллі.

— Очманіти! Я теж там живу і знаю тамтого дядька. Він і мене назива’ Біллі. Але тебе я в будинку не бачив.

— Як і я тебе, — відповів Кевін.

— То як, братан, — сказав Філіп, — гайда трощити шкільні вікна?

— Я тільки за, — погодився Кевін, і хлопці побігли до школи, де розбили з десяток вікон.

Артур, спостерігаючи за цими двома, дійшов висновку, що вони мають злочинні нахили і в майбутньому можуть стати джерелом дуже серйозних проблем.

Рейджен знав декого з людей, котрі жили в одному з ним тілі. Він знав Біллі ще відтоді, як уперше усвідомив себе. Знав Девіда, якому діставався весь біль, і Денні, котрий жив у постійному страху. Знав і обожнював трирічну Крістін. Але Рейджен був переконаний, що існує також багато інших, просто він із ними ще не зустрічався. Якби їх було лише п’ятеро, то неможливо було б пояснити голоси, які він чув, і деякі події.

Рейджен знав, що його прізвище — Вадасковинич, що родом він із Югославії і що його призначення — вижити самому й за будь-яку ціну захистити решту, особливо діточок. Хлопець усвідомлював, що він надзвичайно дужий, а також уміє передчувати небезпеку, наче павук, який за ледь помітним тремтінням ниточок відчуває, що до павутиння вторгнувся незваний гість. Рейджен здатен був акумулювати страхи інших та обертати їх на дію. Він заприсягнувся собі, що тренуватиметься, працюватиме над своїм тілом та опанує бойові мистецтва. Проте йому здалося, що цього буде замало в такому ворожому світі.