Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Тоді Томмі вирішив, що йому також необхідно навчитися тікати з замкнених приміщень. Одного разу, коли матері Біллі не було вдома і він залишився в будинку сам-один, Томмі взяв викрутку й розібрав дверний замок, щоб подивитись, як той працює. Хлопець замалював механізм замка і завчив усі його деталі. Щоразу як на очі траплявся новий тип замка, Томмі розкручував його, запам’ятовував його будову і знову складав докупи.

Якось він гуляв середмістям і натрапив на слюсарну майстерню. Старий майстер дозволив хлопцеві досхочу роздивлятися різноманітні замки й вивчати принцип їхньої дії. Він навіть позичив Томмі довідник про магнітні й поворотні замки, а також про різновиди сейфових замків. Томмі вчився старанно, постійно себе випробовуючи. У крамниці спортивних товарів він побачив наручники й загорівся ідеєю навчитися їх відмикати. Томмі вирішив придбати собі пару, хай-но лиш у нього заведуться грошенята.

Якось за вечерею Чалмер поводився особливо брутально. Томмі напружено міркував, як би це насолити вітчимові й вийти сухим із води, і таки вигадав спосіб.

Він узяв напилок із ящика з інструментами, зняв кришечку з Чалмерової електробритви і старанно затупив напилком усі три леза. Потім він повернув кришечку на місце і почимчикував геть.

Наступного ранку, коли Чалмер пішов голитися, Томмі встав під дверима ванної кімнати. До нього долинуло клацання, з яким увімкнулася бритва, а потім зойки болю, адже тупі леза видирали щетинки замість того, щоб їх зрізати.

Чалмер вилетів із ванної.

— Чого вибалушився, клятий лайдак? Не стовбич тут, наче якийсь недоумок! — гаркнув він.

Томмі запхав руки до кишень і побрів геть, ховаючи обличчя, щоб Чалмер, бува, не помітив, як він шкіриться.

Аллен уперше вийшов на сцену, коли довелося переконувати ватагу місцевих розбишак не кидати його до котловану на будмайданчику якоїсь новобудови. Він улещував здорованів, застосовуючи всі свої маніпуляторські здібності, та все дарма. Вони однаково зіштовхнули його до ями й жбурляли в нього камінням. Аллен вирішив, що затримуватись тут немає сенсу.

Денні почув, як на землю перед ним гепнувся камінь. За першим каменем під ноги полетів другий, а потім і третій. Денні підвів голову й побачив, що на краю котловану зібралася зграя хуліганів і кидається в нього камінням. Один влучив йому в ногу, інший поцілив у бік. Денні чкурнув до дальнього кінця ями й забігав колами, силкуючись знайти вихід. Усвідомивши кінець кінцем, що стіни котловану занадто круті і він не подужає видертись нагору, Денні опустився на землю, підібгавши ноги по-турецькому.

Коли камінь вгатив Томмі у спину, той подивився вгору, швидко оцінив ситуацію і збагнув, що треба мерщій давати драла. Він умів відмикати замки й розв’язувати мотузки, проте зараз для втечі вимагалося зовсім інше. Щоб вилізти з цієї ями, необхідна була фізична сила.

Рейджен схопився на ноги, витягнув з кишені складаного ножа, блискавично видряпався нагору й посунув на розбишак. Він клацнув викидним лезом і став переводити погляд із одного супротивника на іншого, тамуючи лють і чекаючи, хто ж наскочить на нього першим.

Він готовий був без тіні сумніву всадити ніж у будь-кого з них. Одначе хулігани обрали жертвою знущань хлопчину, на голову нижчого за них самих, і геть не очікували, що він дасть їм таку відсіч. Вони сипнули врізнобіч, і Рейджен спокійно пішов додому.

За словами Джимбо, згодом батьки тих зірвиголів поскаржились, що Біллі погрожував їхнім чадам ножем. Чалмер, навіть не давши собі клопоту вислухати пояснення Біллі, потягнув того на заднє подвір’я і відлупцював.

Дороті зауважила, що молодший син змінився й поводиться дивно.

— Біллі був сам не свій, — згодом розповідала вона. — Він став похмурим, замкненим. Я, бувало, до нього заговорю, а він у відповідь анічичирк, тільки дивиться кудись у простір, мовби думками казна-де. Він почав блукати середмістям, наче той сновида. Просто йшов собі з уроків, коли заманеться. Якщо Біллі встигали перехопити на території школи, то мені телефонували, щоб я приїхала й забрала його, але часом його відсутність помічали, коли вже й слід прохолов. Мене про це сповіщали, і я вирушала на пошуки, знаходила його десь у місті, забирала додому й казала йому: «Ну ж бо, Біллі, йди полеж». Але сердешний навіть не знав, де його кімната. І оце, бувало, веду я його туди, а сама думаю: «Господи, помилуй!» А коли Біллі прокидався і я цікавилась, як він почувається, він дивився на мене очманіло й питав: «А я хіба до школи сьогодні не ходив?» А я йому: «Авжеж ходив, Біллі. Невже ти не пригадуєш, як я за тобою приїхала? Ти був у школі, й пан Янг зателефонував мені, аби я тебе забрала. Ти не пам’ятаєш, як ми з тобою їхали додому?» А Біллі тоді, бувало, погляне на мене якось розгублено, кивне і тільки й зронить: «Ох». — «Хіба ти вже все забув?» — запитувала я. А він відказував: «Мабуть, мені сьогодні просто зле».