Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Біллі, ти йдеш? Ти ж знаєш, як оскаженіє тато Чал, якщо ти знову запізнишся.

Артур вирішив, що коли вже він тут під прикриттям, то треба грати свою роль до кінця. Він вирушив разом із Чаллою та Кеті до школи на Ніколас-Драйв, але дорогою не зронив ані слова. Коли вони проминули двері до однієї з класних кімнат, Кеті сказала:

— Куди це ти розігнався, Біллі? То ж був твій клас.

Він не заходив до кімнати, поки не з’ясував, де повинен сидіти. Він визначив це, зачекавши, доки всі учні розсядуться по місцях і залишиться тільки одна вільна парта. Артур пройшов до неї з високо піднятою головою, дивлячись просто перед собою і не наважуючись ні з ким розмовляти. Він дійшов висновку, що ті двоє дітей сміялися з нього через те, що його вимова відрізняється від їхньої.

Учителька роздала всім завдання для контрольної роботи з арифметики.

— Коли закінчите, — оголосила вона, — вкладіть аркуші з відповідями у свої підручники і йдіть на перерву. Повернувшись, перевірте відповіді і здайте роботи мені для оцінювання.

Артур пробіг очима по завданнях і зневажливо пирхнув. Самі лише приклади на ділення у стовпчик і на множення. Він узяв олівець, хутко все обчислив подумки й позаписував відповіді. Після цього він вклав аркуш у підручник, згорнув руки на грудях і задивився у простір порожнім поглядом.

Усе це було до безглуздя елементарно.

На перерві у шкільному дворі галаслива дітлашня діяла йому на нерви, тож він заплющив очі, і…

На наступному уроці вчителька сказала:

— А тепер витягайте ті аркуші, що ви вклали в підручники.

Біллі рвучко підвів голову, аж підскочивши від несподіванки.

Як це він опинився у своєму класі? Він пам’ятав, як прокинувся вранці, проте не міг пригадати одягання і дорогу до школи. Біллі не мав жодного уявлення, що він робив відтоді, як виліз сьогодні з ліжка, і доти, як отямився оце щойно за партою.

— Перш ніж здавати контрольні роботи, можете ще раз перевірити відповіді.

Які ще контрольні роботи?

Він не розумів, що відбувається, але вирішив: якщо вчителька запитає, де його завдання з математики, він скаже, що десь його залишив чи загубив надворі під час перерви. Треба ж якось викручуватися. Біллі розгорнув підручник і остовпів від подиву. Там лежав аркуш із контрольною роботою, і всі п’ятдесят прикладів були розв’язані. Біллі зауважив, що аркуш списаний чужою рукою, — почерк був трохи схожий на його власний, але мав такий вигляд, мовби писали похапцем. Біллі часто знаходив у себе незнайомі нотатки, та досі припускав, що то його записи, просто він геть забув про них. Одначе він твердо знав, що зі своїм нікудишнім знанням математики нізащо не зміг би самотужки розв’язати всі ці приклади. Він скосив очі й побачив, що в дівчинки за сусідньою партою такий самий аркуш із завданнями. Він стенув плечима, взяв олівець і написав угорі аркуша: «Білл Мілліган». Він не мав наміру перевіряти відповіді — як би він їх перевірив, якщо йому ці приклади не по зубах?

— Ти вже скінчив?

Біллі підвів очі й побачив, що над ним стовбичить вчителька.

— Еге.

— Отже, перевіряти роботу ти не збираєшся?

— Ні.

— Ти що, аж настільки впевнений у тому, що все розв’язав правильно?

— Хтозна, — відповів Біллі. — Єдиний спосіб переконатися — це здати роботу вам на оцінку.

Вчителька забрала аркуш Біллі й повернулася до свого столу. Вже за хвилину хлопчик побачив, що вона суворо супиться. Вона знову підійшла до нього і звеліла:

— Дай-но мені оглянути твій підручник, Біллі.

Він простягнув учительці підручник, і вона погортала сторінки.

— Покажи мені руки.

Біллі підкорився. Тоді вчителька забажала дослідити манжети його сорочки, вміст його кишень і поличку під кришкою його парти.

— Нічого не розумію, — нарешті зронила вона. — Ти ніяк не міг дістати готові розв’язки, бо я підготувала копії аркушів із завданнями вранці і єдиний примірник відповідей лежить у мене в сумці.

— То я добре написав контрольну? — запитав Біллі.

Учителька неохоче віддала хлопцеві роботу.

— Ти отримав «відмінно».

Учителі називали Біллі прогульником, шибеником, брехуном. З четвертого до восьмого класу його регулярно тягали до кабінетів різноманітних консультантів, директора, шкільного психолога. Його дорослішання було нескінченною боротьбою, що вимагала розповідати баєчки, маніпулювати правдою, висмоктувати з пальця пояснення, — все для того, аби приховати від сторонніх, що в переважній більшості випадків він просто не знає, що відбувалося з ним кілька днів, годин або навіть хвилин тому. Люди помічали його транси. Люди казали, що він дивна дитина.