Станіслав Стеценко - Війни художників

На плакаті в їдальні товариш Сталін на трибуні з піднесеною рукою. Напис: «Хай живе партія — вождь пролетаріату! Хай живе Сталін — вождь партії!». Здається, що він постійно дивиться на Гвоздикова, в якому б кінці зали він не сів. Не хвилюйся, товаришу Сталін, Гвоздиков не підведе!

Утім, Семен Гвоздиков у глибині душі вважає, що партія й особисто товариш Болдін недооцінюють його, гегемона Гвоздикова, можливостей. Він, гегемон, не може все життя свердлити дірочки у металевій заготовці, навіть якщо потім ця металева штучка стане частиною танка КВ — «Клим Ворошилов». Та про це не говорить уголос. Гвоздиков вірить, що рано чи пізно товариш Болдін зверне увагу на нього, Гвоздикова. І скаже: товаришу Гвоздиков, я давно спостерігаю за вами, ви справжній будівник комунізму. Ось вам серйозне доручення…

Він повертається до цеху і запускає верстат. Та встигає просвердлити лише дві заготовки.

— Гвоздиков, до парторга, — раптово горлає йому на вухо майстер цеху.

Гвоздиков здригається. Кидає оком на майстра — ось кого він точно не любить і вважає, що й сам міг би бути майстром. Майстер молодий, випускник вищого навчального закладу. Гвоздиков вважає, що майстер може бути ворогом народу, бо за межами заводу носить брюки-дудочки і картатий светр. Його треба, як мінімум, звільнити, а майстром призначити його, Семена Гвоздикова.

Він зупиняє верстат і йде довгим коридором, переходами між корпусами, поки не виходить до адміністративного корпусу. Тут приймальня директора, а поряд із нею, така ж за розмірами та інтер’єром, приймальня парторга. Все вказує на те, що парторг за значимістю майже як директор. На дверях табличка «Парторг заводу тов. Болдін В. П.». Він боязко стукає у двері і зазирає до приймальні. Чи не пошлють куди подалі? Але секретарка, не дозволивши сказати й слова, хапає його за рукав і тягне до дверей, оббитих чорною шкірою. Ще мить — і він у святая святих — кабінеті парторга Болдіна.

Тут стоїть перехідний червоний прапор, отриманий заводом за високі показники, на стінах дипломи у позолочених рамках «За високі показники…», «За перше, друге, третє місце…», «Правофланговому змагання…», «Подяка ЦК…», а найвище — висить портрет товариша Сталіна.

Товариш Сталін у своєму кремлівському кабінеті — у наглухо застебнутій гімнастерці сидить за письмовим столом. Перед ним купка списаних аркушів, у руці ручка, поряд скляна чорнильниця. Горить настільна лампа. А за спиною у вікні — рубінові кремлівські зорі. Мабуть, уже далеко за північ. А Сталін не спить, думає, як зробити, щоб йому, гегемону Гвоздикову, краще жилося. Ні, не йому. Спочатку товариш Сталін повинен зробити так, щоб негри у Нью-Йорку, Лондоні й Парижі не ночували в картонних коробках під мостами. А він, Гвоздиков, почекає у своїй комуналці. Йому добре в комуналці. Не дай боже, аби йому довелося, як цим неграм у коробці… Йому пощастило, як йому пощастило — він живе в Країні Рад, а не в клятому Парижі!

Гвоздиков знімає картуза і вітається з товаришем Болдіним.

— Здрастуйте, товаришу Болдін.

І от диво — товариш Болдін швидко підходить і вітається з ним за руку. Чи снилося таке робітникам з Лондона, щоб друга на величезному заводі людина віталася за руку з робітником! А в Країні Рад саме так! Бо він — гегемон.

Гвоздиков раптом бачить, що, крім нього і товариша парторга, у кабінеті є ще й високий чоловік з худим вилицюватим обличчям. На ньому мундир офіцера НКВС. По тому, як улесливо говорить з ним Болдін, Гвоздиков відразу розуміє, що ця людина має посаду вищу, ніж у товариша Болдіна.

Болдін, привітавшись із Гвоздиковим, вибачається і залишає їх наодинці. Зазирає секретарка Болдіна і пропонує їм чаю. На її обличчі улеслива посмішка. Вона, мабуть, готова зробити для вилицюватого не лише чай, але і все, що він захоче. Але вилицюватий одним порухом руки виставляє її геть.

Людина в мундирі представляється — він комісар, або за новою модою — старший майор Саркісов, помічник наркома Лаврентія Павловича Берії. При імені Берії у Гвоздикова все неначе обірвалося всередині.

— Сідайте, будь ласка, товаришу Гвоздиков. Нам потрібна ваша допомога, — старший майор Саркісов розліплює вузькі губи в дружній посмішці. Посуває Гвоздикову стілець.

«Ось воно, те справжнє доручення, яке допоможе йому висунутися, — думає Гвоздиков і коситься на товариша комісара. — Ось воно, — дзвенить у голові. — Ось!»

— Кому це «нам»? — обережно запитує Гвоздиков.

— Державі, партії, товаришу Сталіну. Ви, сподіваюся, комуніст? — голос офіцера звучить по-діловому і водночас поважно. Голос людини, яка знає собі ціну.