Станіслав Стеценко - Війни художників

— Ні, вона не в курсі, — сказав неправду Гущенко, і, мабуть, сам не зміг би пояснити чому. Думав убезпечити її таким чином? Від чого? Чи від кого? Хоча Марія, звісно, була повністю поінформованою і нерідко допомагала йому. — Ще одне запитання: я матиму «чоботи» чи мушу все до кінця зробити як керівник делегації?

— На початковому етапі резервна легенда для вас не передбачається. Треба, щоб до кінця місії ви залишалися собою — Миколою Гущенком. Керівником делегації радянських митців. І ще одне, Миколо Петровичу. До вас особисте прохання Меркулова, — Фітін устав, відкрив ящик стола і дістав стосик аркушів. Поклав їх перед Гущенком. То були репродукції акварелей. — Це копії репродукцій малюнків Гітлера. Потрібно ваше коротке резюме про те, якого рівня він як художник. Ось кілька його робіт.

Гущенко переглянув фотокопії. З фото, звісно, важко було судити про якість робіт. Майже неможливо. Але він знав руку Гітлера. Господи, невже вони досі не пронюхали про те, що він колись особисто спілкувався з Гітлером? А якщо пронюхали, і це питання з продовженням? Але він зустрічався з Гітлером у Берліні задовго до того, як був завербований радянською розвідкою. Ні він, ні його дружина про цю зустріч ніколи нікому не говорили. Значить, скажімо так, є величезна доля ймовірності, що вони нічого не знають. І невелика — щось пронюхали. Варто помилитися — і можна звідси більше не вийти. Він довго розглядав репродукції. У більшості випадків то були будівлі, площі, замки.

— Це досить пристойний рівень. Дуже пристойний. Вище середнього, — нарешті сказав він і посунув стосик паперів Фітіну.

Той сховав їх у сейф і закрив дверцята на ключ.

— Дякую, саме про це ми й хотіли дізнатися. І ще, яке б не було ваше основне завдання, до вас особисте прохання Меркулова — збір інформації про Гітлера. І як про художника. І як про особистість — звички, друзі, захоплення, особисте життя. Наприклад, про його контакти з жінками не можна знайти жодної публікації в газетах. На відміну від, скажімо, Англії і Франції, Німеччина сьогодні дуже закрита країна.

«Утім, як і СРСР», — подумав Гущенко.

Вийшовши від Фітіна, Гущенко у коридорі зіштовхнувся із «червоним графом» Олексієм Ігнатьєвим — 62-річним високим вусанем у білому кітелі з обличчям у глибоких зморшках.

«Червоний граф» був саме тією людиною, якій Гущенко завдячував своїм провалом у Франції. Саме з графом Ігнатьєвим він працював кілька останніх років по добуванню секретної інформації для Контори.

У минулому Олексій Ігнатьєв був сином київського генерал-губернатора. Жив у Франції, займався замовленням військової техніки для Росії. Після Жовтневого перевороту генерал-майор Олексій Ігнатьєв залишався у Франції, ще якийсь час користувався державними грошима, розважався, пив, жив у розкішному особняку на набережній Бурбонів.

У 1925 році, в обмін на громадянство, генерал передав радянському повпреду Красіну кошти, що належали Росії (225 мільйонів рублів золотом) і були вкладені на ім’я Ігнатьєва у «Банк де Франс». Він єдиний мав право підпису на їх отримання.

В емігрантському середовищі, яке теж мало надії на ці гроші, Ігнатьєв був оголошений зрадником. Мати відлучила його від дому і навіть заборонила приходити на її похорон, а рідний брат у нього стріляв, але не влучив.

Після цього люди Красіна попросили його з особняка на набережній Бурбонів, і якийсь час Ігнатьєв вів жебрацьке існування в Парижі, поки не запропонував свої послуги радянській розвідці й заходився нелегально скуповувати документацію на найновіше французьке озброєння. Граф передавав Гущенкові завдання Іноземного відділу НКВС і гроші. Та саме Гущенкові зазвичай діставалася найнебезпечніша робота. Віддати гроші й отримати товар. У 1936 році, ледь не загримівши за ґрати, разом з Гущенком Ігнатьєв утік із Франції в СРСР.

«Червоний граф» узяв Гущенка за лікоть і відвів убік. Із часу їх останньої зустрічі граф помітно постарів. Потьмянів паризький лоск, спина округлилася, обличчя посіріло. Франтуватий костюм паризького буржуа, який він колись носив у Парижі, пасував йому значно більше, ніж нинішній напіввійськовий френч.

— Бідую, Миколо Петровичу. — гірко сказав Ігнатьєв. — Немає грошей. Немає ні на що! Контора не дбає про своїх людей! Ось, ледь вибив пропуск на харчування у спецїдальні НКВС. Не живу, а животію. Дружина погрожує, що піде від мене. Мені доручили займатися видавництвом, завідую кафедрою. Людині з моїм досвідом! Видаю патріотичну поезію. Павла Когана! Продекламував: