Станіслав Стеценко - Війни художників

Гущенко співчутливо посміхнувся. Розвів руками: що зробиш — таке життя. А «червоний граф» не вгавав:

— Мені це вже в печінках сидить! Я ще не старий! Моя стихія — дипломатія і розвідка. Нині люди не ті. Ні! Не ті! Не цінують професіоналів! Ось оббиваю пороги, випрошую місце військового аташе. Будь-де. Хоч в Африці. У Марокко чи Єгипті. Я з моїм військовим досвідом друкую плакати! Ідіотизм! — Ігнатьєв дістав хустинку і гучно висякався. — Ось нежить не можу вилікувати. В аптеці немає нормальних ліків. У будь-якій паризькій аптеці є краплі від нежитю. По дві краплі в ніздрю — і ти видужав. А вони думають, що самим лише патріотизмом виграють війну! Повірте, Миколо, наступна війна буде війною двигунів. А ми друкуємо плакати…

Ігнатьєв махнув рукою, шморгнув носом. Пильно глянув на Гущенка. Той стенув плечима. Він не збирався ні співчувати, ні підтримувати «червоного графа». Хоча б тому, що не знав — чи випадкова ця зустріч, чи Ігнатьєва послав той-таки Фітін, аби ще раз перевірити його, Гущенка. Він укотре картинно розвів руками. Мовляв, нічим не можу допомогти, і попрощався.

Площа з пам’ятником Дзержинському зустріла Гущенка яскравим весняним сонцем, дзеленчанням трамваїв і гудками автівок. Тут, за дверима Контори, був інший світ. Світ весни і радості. Позаду, за вбраними у граніт стінами, залишився світ катів, убивць і шпигунів.

У світі весни і радості, піонерів у червоних галстуках, яскравих трамваїв і сонячних зайчиків, той інший світ здавався нереальним. Чиєюсь дурною вигадкою.

Гущенко сів у тролейбус і за півгодини був поряд із домом. Вийшов зупинкою раніше, аби подихати свіжим повітрям і дещо обдумати.

Пішов через парк.

Величезний натовп. Музика. Що це? Ага — над входом транспарант «День фізкультурника». Скрізь прапори. На одній алеї стоїть гіпсовий Ленін. На іншій — кращий друг усіх фізкультурників бронзовий Сталін. Наче святі. Або боги. Натовп поклоняється богам! Один — живий бог. Другий — мертвий. Але не похований! Вбрані лише у майки і спортивні труси, грудасті, з товстими ляжками й округлими задами фізкультурниці, синхронно робили вправи. Щонайменше сотня фізкультурниць. Під звуки пісні, яку виконував чималий, осіб на п’ятдесят, хор.

Сталін сказав: «Жить стало лучше, жить стало веселей». Його вислів підхопила вся країна. Слова Сталіна вставляють у пісні та вірші! Справді, жити стало веселіше! А от чи краще… Деякі художники, письменники і композитори, яких він знав, жили добре. То була плата за те, що славили вождя й епоху. Саме для тих, хто любив і невтомно славив вождя, були спеціальні санаторії й лікарні. Вони отримували маєтки й автомобілі. А народ жив жахливо.

Працюйте з ранку до ночі. Без вихідних і свят. І ваші діти — ні, ваші онуки будуть жити при комунізмі. Гущенко ще раз подивився на бронзового Сталіна, гіпсових спортсменів і гіпсових піонерів з горнами. Подумав — це релігія. Справжня релігія. Сталін — напівбог, Ленін — бог. Комунізм — рай, недосяжний у цьому житті. Хіба не схоже? За відмову від релігії ще за життя можна було опинитися в пеклі — концтаборі! Швидким кроком він пішов геть від цього апогею поклоніння новим богам.

Біля свого будинку, на розі, поряд із тютюновим кіоском, він знову побачив чорну автівку із заштореними вікнами. Перевірка продовжується? Не може бути, щоб це було НКВС! Вірніше, може бути, але не може бути, щоб по його душу. Він же щойно повернувся з цього відомства. Ба, та він сам тільки що фактично знову став працівником Контори! Хіба його можна переслідувати?! Можна! Конторі усе можна. Це відомство, останнім часом — генератор проблем. Принаймні для художника Гущенка.

Він пройшов підворіття і, примусивши себе жодного разу не озирнутися, зайшов у двір. Марія сиділа на лавці поряд із заплаканою дружиною Гвоздикова, поруч стояв маленький Шурик. Побачивши Гущенка, Гвоздикова встала і швидко пішла у будинок.

Марія посміхнулася чоловікові, її обличчя від усмішки відразу посвітлішало. Вона встала йому назустріч.

По лавці повзло сонечко. Шурик підштовхував його пальцем.

— Повзи-повзи-повзи…

Сонечко провалилося в щілину.

— Ти куди? Зааз одежиш по попі: а-та-та!

— Шурику! — погукав батько.