Станіслав Стеценко - Війни художників

— Так, — не розуміючи, до чого тут її прізвище, тихо відповіла вона.

— Ти знаєш, що це прізвище має німецьке походження?

— Так, але вже кілька поколінь…

— …твої рідні живуть у Росії та СРСР. Ти вже не пам’ятаєш своїх німецьких предків. Це ти хочеш сказати? — широко посміхнувся він, задоволений, що «на раз» прорахував її відповідь.

— Так, — вона кивнула. Він абсолютно точно озвучив її думку.

— Чудово, не заперечую. Національність не має значення. На нас працює увесь Комуністичний Інтернаціонал! І в самій Німеччини, Британії, Франції є комуністи, віддані нам. Але ми вимагаємо відданості повної, до останньої клітини організму. Або ти з нами, або ти ворог народу. Пий!

Лілія випила. Він наливав ще і говорив. Говорив. Вона швидко сп’яніла і вже відчувала в його словах і справді глибокий сенс. Що вона повинна віддати себе повністю світовій революції — а значить, йому, керівнику авангардного загону цієї революції — НКВС. І коли він, утупившись у неї скельцями пенсне, в яких хижо виблискувала світлом величезна люстра, сказав:

— Тепер ти розумієш мене?

Вона кивнула. Звісно, тепер вона розуміє.

— І віриш мені?

Вона знову квапливо кивнула.

— Зніми сукню!

Вона підкорилася. Встала, розстебнула ґудзики і стягнула сукню через голову. Охопила себе схрещеними руками за плечі. Він устав, підійшов і став поряд.

— Прибери руки.

Вона опустила руки.

— Повернися.

Вона повернулася спиною. Він поклав пенсне на стіл. Розв’язав пояс халата і кинув його на крісло. Вправно розстебнув їй ґудзики бюстгальтера, пошитого модисткою з ательє, що на Смоленському ринку. Кинув його на свій халат. Обняв її, взяв за груди.

— Добре. Тепер я бачу, що ти віддана справі побудови комунізму.

Повернись. Вона підкорилася.

— Обійми мене, поцілуй.

Вона знову підкорилася, поклала руки йому на плечі й підняла очі. Він посміхнувся й упився їй у губи поцілунком.

Вона проснулася, коли ходики на стіні пробили дев’яту ранку. Берії не було. Майже відразу з’явилася жінка років сорока. Ніби слідкувала за нею. Провела її у ванну кімнату, потім у кімнату, де був накритий сніданок. Вона щось з’їла. Потім з’явився Саркісов і провів її повз охорону до автомобіля. Знову вручив букет із семи троянд. Цього разу червоних. Відвіз додому, занісши в квартиру купу коробок з одягом і продуктами. Вона з’явилася на роботу майже опівдні. Герасимов визирнув, пильно глянув на неї і, не зронивши ні слова, зник у себе в кабінеті.

6 квітня 1940 року, 10 год. 23 хв.

Москва

Семен Михайлович Гвоздиков — сусід художника Гущенка по комунальній квартирі на вулиці Біговій, у цеху зосереджено свердлить металеві заготовки. Чотири дірки свердлом «на 16» у металевому прямокутнику — 30 на 76 міліметрів. Потім цей металевий прямокутничок стане частиною танка КВ. Якою саме, Гвоздикову знати не дозволено. Він свердлить прямокутники, які йому підвозять до станка у металевих ящиках. Потім їх везуть до іншого станка — шліфувального. І так із дня у день.

Робота — 10 годин на добу. І тепер, за вказівкою товариша Сталіна, не шість, а сім днів на тиждень. Цього вимагає складна ситуація у світі. Світовий імперіалізм намагається задушити першу країну робітників і селян. Країну робітника-гегемона Семена Гвоздикова, і тому він на трудовому посту десять годин на день і сім днів на тиждень.

Навпроти Гвоздикова величезний плакат на півстіни. Червоний прапор, а на ньому напис: «Сталинским духом крепка и сильна армия наша и наша страна!». Поряд із прапором товариш Сталін у простій солдатській шинелі. Його постать висока — вище від кремлівських башт. Навколо Сталіна, неначе іграшковий, стрій червоноармійців, далі — лавина танків. Над головою видимо-невидимо літаків. І він, Гвоздиков, робить свій внесок своїм металевим прямокутничком у те, щоб ця армада рухалася в бій за щасливе майбутнє світового пролетаріату. За те, щоб у нього, Гвоздикова, англо-французькі буржуї не відібрали його кімнату в комуналці й не примусили, як своїх робітників, жити у картонній коробці під містком. Свою комуналку Гвоздиков їм не віддасть і буде, якщо треба, працювати і по 12 годин!

О другій — перерва на півгодини. Під час перерви він з усіма іде в їдальню, де йому дають зазвичай недосолені щі, дві ложки картоплі, розмазані по тарілці, і солоний огірок. Не густо. Але Семен Гвоздиков знає, що всі імперіалістичні країни гострять зуби на молоду радянську державу. Якби не буржуї, то в їдальні, звісно, давали б замість огірка котлету. А може, навіть дві. А нині треба терпіти! Скільки терпіти? Парторг цеху товариш Болдін каже, до того часу, поки в СРСР буде побудований комунізм. Тоді всі отримають «за потребами». Кожен візьме, скільки захоче, котлет і хорошого одягу. Обере квартиру з багатьох кімнат, яких буде безліч у побудованих для онуків Гвоздикова будинках. Ось що значить — кожному за потребами. Для цього і працює робітник Гвоздиков десять годин на добу і сім днів на тиждень! Він вірить і товаришу Болдіну, і товаришу Сталіну. Гвоздиков знає, що товариш Сталін — геній світового пролетаріату. Він усе розрахував правильно. І коли побудуємо комунізм, кожен зможе наїстися досхочу. Товариш Сталін дивиться на Семена Гвоздикова з плакатів у цеху і в їдальні.