Станіслав Стеценко - Війни художників

— Гущенку, товаришу любий, ти маєш працювати «в соцреалізмі»! Єдине, з чим не погоджуюсь, що соцреалізм не сприймає голого тіла — всі ці мундири, сукні. Ось у мене є класна річ «Лазня». Велике полотно! Я його майже нікому не показую, але вам покажу. Переклади.

Гущенко переклав, і німці закивали. Звісно, вони хочуть бачити таємний твір великого майстра Герасимова.

— Товаришу Клейст, товаришу Шютте, геносе мої дорогі! Поїхали до мене в майстерню, — сказав він, здираючи із себе галстук-метелик. — Поїхали.

Біля входу в ресторан стояв особистий ЗІС Герасимова. Водій швидко всадовив усіх і рушив.

У величезній майстерні стояв під стать їй величезний диван і чималий стіл. Стіни були завішані роботами, здебільшого незакінченими. На більшості контури Сталіна, Леніна, Ворошилова. «Лазня» стояла у найдальшому кутку, вкрита брудним покривалом.

Поки Герасимов установлював перед глядачами і демонстрував своє полотно — десяток оголених жіночих тіл, мокрі лавки, клуби пари (Герасимову вдавалася мокра поверхня, і він намагався втулити сліди води чи дощу будь-куди), водій швидко організував випивку і закуску. А ще за півгодини привіз двох дебелих, височенних натурниць з величезними грудьми. Застілля продовжилось тепер уже з натурницями. Герасимов перекидав чарку за чаркою. Не відставали від нього й натурниці.

— Дівки, зараз стриптиз! — схопився Герасимов, тримаючи в руці бокал. Язик у нього заплітався так, що деякі слова важко було зрозуміти. — Я бачив у американців! (Я б-чив у мир-канців!) Класна річ! Ви ж звичні. По-нашому, по-робітничо-селянському! Давайте, давайте. Ось музика.

Увімкнув радіоприймача. Грудасті натурниці перезирнулися, для виду трохи поопиралися, але, зрештою, встали і почали повільно, але без зайвої сором’язливості роздягатися, акуратно складаючи одяг на стільці. Герасимов, похитуючись, підійшов до них. Взяв у руку одну величезну грудь і, посміхаючись і похитуючись, повернувся до компанії. Вільною рукою вказав на натурницю — «ви хіба бачили щось подібне?», повернув голову до другої і вільною рукою взяв за грудь другу натурницю. Так він і стояв кілька секунд, дурнувато хихочучи і тримаючи дівок за груди.

І Гущенко, й обоє німців з відкритими ротами спостерігали це дійство. Мабуть, найбільш враженим виглядав Клейст. Бо саме йому Герасимов, регочучи, запропонував:

— Геносе Клейст, хочеш помацати? Підходь! Російські діви — кров з молоком! Таких у Берліні удень з вогнем не знайдеш!

Клейст знітився, не розуміючи, як поводитися далі. Бурмотів: «Широкий рускій душа!»

Гущенко напружено міркував, як зупинити Герасимова і врятувати залишки його репутації. Але, на щастя, ситуацію врятував час. Годинник на стіні вибив дванадцяту, і з репродуктора, що висів на стіні, гримнув «Інтернаціонал».

Від несподіванки Герасимов відпустив дівок, зробив крок до стола і перекинув на себе чарку горілки. Зляканим поглядом окинув чоловіків, потім завмерлих моделей. Мабуть, йому прийшло на ум, що він може бути звинувачений НКВС, як мінімум, у політичній незрілості за те, що слухає «Інтернаціонал» поруч із оголеними дівками. Швидко вимкнув репродуктор.

— А, не те! — махнув рукою. — Їдемо в лазню! Паритися! Всі разом!

Клейст і Шютте перезирнулися.

— У лазню, зараз усі їдемо в лазню, — хрипів Герасимов, хитаючись і хапаючись за стіну.

Клейст і Шютте почали активно відмовлятися, очевидно, побоюючись такого бурхливого розвитку подій. Разом із Гущенком їм удалося всадовити Герасимова в крісло, і за кілька хвилин п’яний Олександр Герасимов уже солодко спав, поклавши голову на оголені груди однієї з натурниць.

Німці, а за ними й Гущенко, відкланялися, залишивши геніального радянського художника Герасимова на дивані з двома натурницями в оточенні його безсмертних полотен.

Коли Гущенко повернувся додому, Шурик спав, а дружина, сидячи на ліжку, гортала популярний у Москві журнал «Работніца». Герасимов поцілував дружину і визирнув у вікно, де навколо ліхтаря кружляла хмара мошок.

— Треба почепити якусь сітку на вікно, бо влітку в кімнаті буде купа крилатих комах, — сказав він.

Вона нічого не відповіла.

— Якийсь невдалий день. Можна сказати — не день, а лайно. Принаймні в мене. А у тебе?

— Звичайний.

Гущенко позіхнув.

— Ніколя, а хіба нам обов’язково було їхати із Франції саме в СРСР? — голос у неї був сумним.

— О господи, ти знов за своє!

— Ні, я не про те. Ми ж могли поїхати до моїх батьків у Бухарест.