Станіслав Стеценко - Війни художників

— Гвоздиков — це що за один? — з цікавістю запитав Довженко.

— Мій сусід — пролетар з «Ленінської кузні», — гірко махнув рукою Гущенко, — наливай!

— Зрозумів, — Довженко взяв пляшку. — За сусіда пити не будемо. Давай за удачу! Вона нам з тобою не завадить.

Вони випили ще по одній.

— Це Матісса і компанію називали дикунами?

— Атож. Фовістами. Фов французькою — дикий.

— Чому — дикі?

— Занадто яскраві кольори і брутальна примітивізація форми.

— Ти знаєш, не хочу говорити банальності. Та колись дивився цих примітивістів. Мені здається, і я так зміг би малювати.

Довженко якийсь час випробовував себе в малюванні. Зокрема, у студії в Берліні разом з Миколою Гущенком.

— Ти жорстоко помиляєшся! — гаряче заперечив Гущенко. Він схопився, пройшов кімнатою. Знову сів. Узяв склянку, де на дні ще залишилося трохи коньяку, перекинув до рота. — Дуже сильно помиляєшся! У простоті найбільша складність! Набагато простіше малювати те, що бачиш. І значно складніше — те, що відчуваєш.

Довженко примирливо підняв руку:

— Не кип’ятись! Значить, таки не зрікся…

— Буду працювати для себе. У шухляду. А для грошей і соцреалізму буде ось це — «Смерть Боженка», якщо сам не помру або не втрачу глузд, поки допишу його до кінця.

— Ну хоч не плещи язиком, що фовізм — це здорово. Моя тобі дружня порада. Думати можеш усе, що завгодно. А товаришу Герасимову маєш говорити, що фовізм — це буржуазне лайно. Що в тебе були помилки становлення. Візьми собі за правило замість «гарно» говорити «погано». Замість «чудово» — «лайново». Урешті-решт, у цих словах лише літери стоять в іншому порядку — і не більше! Уся країна тепер так живе — про чорне говорить біле, якщо чорне вважає білим партія і сталінський Центральний комітет.

— Сашку, невже ти думаєш, що і за фовізм можна загриміти за ґрати? — щиро здивувався Гущенко.

— Гримлять і за більш невинні речі. Серед творчих — я маю на увазі і літераторів, і художників — чимало інтриганів. Хтось комусь щось розповість, інший додасть трохи від себе — і готово: Гущенко у своїй творчості схиляється перед буржуазним мистецтвом. Чого так? Жив у Франції. А може, його там завербували? Може бути. А давай ми фовіста Гущенка пошлемо на Колиму валити ліс або мити золото. Для початку дадуть у зуби, руки в кайданки, щоб суглоби тріщали, — і в табір на перевиховання. Просто про всяк випадок, на їхній погляд, «лучше перебдеть». Я тобі це намагаюся пояснити, як другу. І вже не вперше. А мабуть, удесяте.

Вони допили рештки коньяку. Якийсь час панувала мовчанка.

— Слухай, а що трапилося із Соломонович? — раптом запитав Гущенко. Можливо, щоб перервати обтяжливе мовчання. — Невже і її за перегини…

Вікторія Соломонович спеціалізувалась на виготовленні гіпсових Павликів Морозових. На Павликів був величезний попит. Ледь не кожна школа хотіла мати свого Павлика. Соломонович купалася в державних почестях і була знайомою Гущенка. Але якось вона зникла. Серед художників говорили про якусь «темну» історію. Начебто її чи то вбили, чи то заарештували.

— Ні, — все набагато простіше. І набагато сумніше. У майстерні на неї впав пам’ятник Павлику Морозову. Відкрита травма черепа. Кома. У лікарні вона померла.

— Жахливо. Її вбило пам’ятником? У цьому є знак долі. — Після тривалої паузи Гущенко почав говорити. — Тобі, як старому товаришеві, скажу відверто: я шокований тим, що тут відбувається.

— Де тут? — підвів погляд Довженко.

— В СРСР.

— Чим саме? — Довженко взяв у руку пляшку, щоб упевнитися, що вона порожня. Справді, пити вже було нічого.

— Усе нове знищується! Всі ці спілки зі з’їздами, секретаріатами, пленумами копіюють партію! Соцреалізм — єдина лінія в партії. Єдина лінія в мистецтві. Відступники — це меншовики, есери — жорстоко караються.

— Слухай, Миколо, адже ти сам пропагував соцреалізм у Парижі! Ніхто тебе за язик не тягнув. Утім, як і інших друзів СРСР — Ромена Роллана, наприклад. Ти там перемалював майже всіх друзів СРСР! Знову ж ти там не лише малюванням займався. Ти працював проти Франції! Проти того, перед чим тепер, схоже, починаєш схилятися! Ти ж щиро був за Країну Рад — країну робітників і селян! — Довженко ляснув долонею по столу так, що забряжчав посуд.

— Так, але я не думав, що у вас, чи правильніше тепер — у нас, все сягнуло таких потворних форм! Я вважав, що соціалізм — це рівність для всіх, що соцреалізм — це свобода в мистецтві, це доступність його для всіх!