Станіслав Стеценко - Війни художників

— За несвободу твої колеги-художники багато чого отримали, і багато з них цьому дуже раді! Вони отримали майстерні, пайки, квартири. Робітникам і селянам таке життя і не снилося! Не снилося це і франко-жидівським алкоголікам Модільяні й Сутіну! — Довженко ще раз грюкнув по столу — тепер кулаком — і перекинув порожні склянки і склянку з водою. — От лайно! Дай якусь ганчірку!

Гущенко побродив між полотнами, шукаючи щось схоже на ганчірку. Нарешті знайшов, простягнув Довженкові й сів.

— Я в цій країні не отримав нічого.

— Ти ще не свій. Ти — «француз». Але прийде час — отримаєш. До речі, твій покірний слуга призначений заступником керівника Комітету зі Сталінських премій.

Гущенко навіть присвиснув:

— Іди ти! То що ж ти раніше не сказав? Я, мабуть, наговорив зайвого?

— Не дрейф, — від цього запитання Довженкові ніби стало соромно. Він махнув рукою. — Зі мною можна, з іншими не рекомендую. У Комітеті сьогодні заправляють Немирович-Данченко і Шолохов. Обидва в образотворчому мистецтві — ні бум-бум. Цього року премію, мабуть, одержить Іофан. А наступного я буду наполягати, щоб дали тобі. Але сам розумієш — «Смерть Боженка» не годиться. По-перше — мінор. По-друге, скажуть, що це трохи тхне націоналізмом. Давай щось у мажорі — про тріумфальний поступ індустріалізації. «Сталін відвідує будівництво Дніпрогесу», наприклад, чи «Сталін і Ленін вивчають план ГОЕЛРО».

— Так, — погодився Гущенко. — Мабуть, ти маєш рацію. Хоча мене нудить від оцього лизоблюдства.

24 березня 1940 року, 18 год. 35 хв.

Москва

Після застілля в майстерні Гущенко і Довженко вирішили прогулятися і десь випити кави. Ідея була Гущенкова — він хотів усе ж розпитати Довженка про Берію. Ніби черв’як час од часу точив його після тієї зустрічі з людиною-жабою (так тепер він називав Берію подумки). Ось тільки ніяк не міг вирішити, чи говорити Довженкові все як є, чи обмежитися загальними запитаннями.

Коли вони вийшли з майстерні, вулиця зустріла їх різким вітром. Сонце вже зайшло, і прохолодний вечір обіцяв дощову ніч. Сіли в трамвай, який у народі звався «букашкою», і поїхали в бік центру. На вікнах, що бряжчали на стиках рейок, з’явилася ледь помітна дощова мряка. Автомобілі виринали з провулків, пронизуючи вагон променями фар, неначе велетенськими списами. Трамвай вийшов на Садове кільце, промчав через Смоленську площу, повз Смоленський ринок, колишню будівлю Торгсину. Раніше тут за коштовності можна було виміняти будь-що. Зараз Торгсин не працював. Можливо, в країні закінчилися буржуйські коштовності, а швидше за все, закінчились буржуї.

Вони вийшли неподалік Москви-ріки, де велося грандіозне будівництво. Тут у день і вночі гриміло, гуло, гупало. Чулися вигуки робітників. Будували Будинок Рад за проектом архітектора Бориса Іофана. І Гущенко, і Довженко добре знали його.

— Іофан натрапив на жилу! — зауважив, майже прокричав Довженко крізь шум, оглядаючи будмайданчик.

— Яку жилу? — запитально мотнув головою Гущенко.

— Що? Говори гучніше!

— Яку жилу?! — Гущенко й собі перекрикнув шум будівництва.

— Грошову жилу! Має розкішну квартиру і новенький ЗІС! Я б назвав цю жилу «радянський архітектурний ампір».

— Радянський вампір, — ущипливо сказав Гущенко. Зле сплюнув під ноги. Глянув на Довженка, але того, схоже, не звеселив його жарт. — Дружина читала мені книгу румунською — про графа Дракулу. Вона в мене народилася в Бухаресті. Дракула — це вампір. Їхній національний герой, який прокидається вночі і п’є з людей кров.

Вони відійшли вбік до невеликого скверу біля триповерхівки. Тут можна було говорити, не напружуючи голос.

— Герой цікавий. Але, Миколо, повторюю в тисячний раз — я радив би тобі менше плескати язиком, — сказав Довженко, озирнувшись довкола. Його голос раптом став злим. — Чи ти ще й досі не зрозумів, куди потрапив?

— Зрозумів, зрозумів, не турбуйся, — кивнув Гущенко. — Потрапив, в тому числі й завдяки тобі.

— У Союз я тебе не тягнув, — розвів руками Довженко. Але в його голосі не було впевненості. — І, як на мене, то саме завдяки мені ти добре був улаштований у Парижі. Ти міг відмовитися їхати в Париж. Залишитися в Берліні. Хіба ні? Відмовитися від ательє на вулиці Волонтерів, від Марії. І заробляти в Берліні малюванням на набережній Шпреє. А Марія могла б знайти собі когось більш заможного і більш придатного для сімейного життя.

Вони пройшлися сквером і пішли вулицею в пошуках кафе чи недорогого ресторанчика.