Станіслав Стеценко - Війни художників

Вона швидко штовхнула двері, підійшла до його столика, відсунула стілець і сіла. Поклавши руки на скатертину, підвела очі й тихо сказала:

— Салют, гер Гущенко! Що це ви тут робите на самоті?

— Салют, — посміхнувся Гущенко у відповідь. — Уже не на самоті. Сподіваюся, вам тут не душно?

— Ви про що? — здивувалася баронеса.

— Про нещодавній стриптиз.

Вона щиро розсміялася:

— Розслабтесь, ми ж тут не самі. От якби ми знову опинилися тет-а-тет, то хто знає. Як ви вже помітили, я жінка гаряча.

Вона дістала із сумочки пачку сигарет. Гущенко спостерігав, як вона прикурює. Коли підійшов кельнер, запитав:

— Ерзац-кава, шнапс, коньяк?

Вона вибрала коньяк. Він замовив коньяк і собі. Лені, випрямивши спину, уважно вивчала, як димить сигарета.

— Мабуть, я повинна вибачиться? — тепер вона уже дивилася вбік. І посмішка повільно сходила з її обличчя.

— Прошу, — відповів він холодно.

— Я це зробила не зі своєї волі.

Вона не дивилася на нього.

— Я повинна була вибачиться ще тоді, — баронеса випросталася на стільці. — Але ви, здається, не потребуєте моїх вибачень.

Вона зміряла його порожнім поглядом. У Гущенка склалося враження, що баронеса трохи напідпитку.

Повернувся офіціант з двома бокалами коньяку. Поставив їх на стіл і пішов.

Баронеса взяла свій бокал й випила, злегка скривившись. Рум’янець на її щоках погустішав.

— Не мовчіть, скажіть що-небудь.

Гущенко знизав плечима: мовляв, не маю особливого бажання вести порожні розмови, та й де гарантія, що розкаялися ви щиро, а не за наказом Клейста.

— Складете компанію в рулетку? — примирливо запитала Лені.

— Ні. Принаймні сьогодні — ні.

— Як хочете. Не буду нав’язуватися. Тим більше чоловікові, який мною знехтував.

Баронеса кинула недопалок у попільницю, стрімко встала, загуркотівши стільцем, і зникла за дверима в залі з рулеткою.

Гущенко допив коньяк, покликав кельнера — жбурнув йому на тацю гроші. І пішов геть.

21 червня 1940 року

Комп’єн

Мрія про помсту Франції за ганебні Версальські угоди, що не давала спокою Адольфу Гітлеру багато років, гризла, як невиліковна хвороба, сьогодні стала реальністю.

У Гітлера був відмінний настрій, більше того, він, як нарцис, був у захваті від себе: все сталося так, як він мріяв, як уявляв багато разів!

У якомусь паризькому музеї Геббельс знайшов вагон, в якому маршал Фердинанд Фош змусив Німеччину підписати ганебний і принизливий для неї мир. І це виявилося дуже доречним. Солдати вермахту відбійними молотками розбили стіну музею, притягли вагон у Комп’єнський ліс і встановили на те ж саме місце, де він стояв двадцять два роки тому.

Це була солодка помста. Один з найкращих моментів у житті Гітлера. Він помстився за приниження всієї нації і за своє приниження. Свій успіх і своє приниження він не відрізняв від успіху й приниження своєї нації. Він виправив історичну помилку.

Гітлер полетів на початок перемовин про капітуляцію Франції в супроводі Ґерінга, Ріббентропа, Геса і Кейтеля. Старий монумент у лісі, на якому меч пронизує німецького орла, був покритий величезним червоним прапором із чорною свастикою.

Над гранітним каменем, на якому французи в 1918 році написали: «Тут злочинна німецька імперія була переможена вільними народами, які вона намагалася поневолити», тепер на щоглі був піднятий особистий штандарт фюрера зі свастикою. Гітлер підійшов і поставив чобіт на цей камінь. На чоботі вигравало літнє сонце. Він, Адольф Гітлер, зараз розтоптав ту ганьбу Німеччини — поразку від французів і їхніх союзників. Краєм ока кинув на свою свиту. Чи спостерігають вони за цією миттю тріумфу? Ґерінг посміхався, Кейтель, як і мав робити служака, їв його поглядом. В очах Геса було захоплення. І лише той дурень Ріббентроп дивився кудись убік.

Гітлер повільно пройшов повз статую Фоша, не звернувши на неї найменшої уваги. Подумав, що варто прибрати її. І піднявся у вагон. У той самий вагон. Сів на місце, де тоді, у 1918 році, сидів такий ненависний йому Фош. Маршал помер, здається, років десять тому. А шкода, що він не бачить цієї ганьби французької зброї.

Увійшли четверо похмурих генералів-французів. Він не знав, як їх звати. Не хотів знати. Він не відповів на їхнє привітання. Глянув на них, як на порожнє місце. Лише кивнув Кейтелю: починайте. Він сидів з французами не більше 15 хвилин. Забагато честі для них. Потім устав і мовчки вийшов. За ним вийшов весь його почет, залишились лише Кейтель й офіцери штабу. Справу було зроблено. Франція стояла перед ним на колінах. Оркестр заграв «Дойчланд юбер алес» і «Хорста Весселя».