Станіслав Стеценко - Війни художників

Гущенко піймав себе на тому, що гіпертрофовано-зелена, майже синя трава на клумбах нагадує йому кольори Поля Ґогена. Кольори полотен Ґогена, заборонених у Німеччині.

У виставковій залі радянського декоративного мистецтва було майже порожньо. Німці сьогодні чомусь обходять радянський павільйон. Можливо, насолоджуються першими весняними днями на природі? Навряд. Не той історичний момент. Готуються до війни? Скуповують у крамницях те, що можна ще придбати? Цього теж не було помітно.

Відвідувачі, які все ж заходили подивитися виставку, виглядали досить безтурботно як для громадян країни, що веде світову війну. Можливо, більш криваву і жахливу, ніж світова війна 14-го року! А може, це безумство ще можна зупинити? Кому таке під силу? Сталіну? Черчиллю? Може, Рузвельту? Побачимо.

З уривків розмов відвідувачів виставки виходило, що народ підтримує свого фюрера. Може, вони говорять так, побоюючись гестапо? Та ні, ніби не схоже. Вирази облич досить щирі.

Гущенко купив у хлопчини-продавця газет свіжий номер «Беобахтер». Її дуже легко відрізнити від інших газет. Вона має незвичний для Німеччини американський формат — значно довші шпальти. «Швидше за все, це ідея самого Гітлера», — подумав Гущенко. Газета націонал-соціалістів, звісно, має відрізнятися від інших.

«Беобахтер» писала, що німецькі війська увійшли в нейтральні країни лише для того, щоб позбавити цієї можливості англо-французьких загарбників. Звісно, що так. Для чого ж іще? Ще «Беобахтер» повідомляла, що під час бомбардування авіацією антинімецької коаліції міста Фрайнбурга на півдні Німеччини загинуло тринадцять дітей. Чи можна цьому вірити, чи це чергова фальшивка доктора Геббельса? Важко сказати. Хоча може бути правдою, принаймні частковою — бомби своїх жертв не вибирають.

Гущенко окинув поглядом невелику площу біля стадіону й побачив чорний «хорх», що притулився біля бордюра. У «хорха» вікна були завішені шторками, але йому здалося, що в щілину щойно хтось визирав і спостерігав за ним. Він зобразив на обличчі нудьгу, неквапливо повернувся до павільйону, зайшов усередину і тільки тоді через скляні двері непомітно кинув оком на припавільйонну площу. «Хорх» зник.

І Гущенко раптом зрозумів, що давно не перевірявся на стеження. Це неприпустима для розвідника помилка! Він ще раз уважно оглянув площу перед павільйоном, але нічого підозрілого не помітив. Було враження, що той «хорх» йому лише привидівся.

10 травня 1940 року, 18 год. 30 хвилин

Берлін

Лілія зустрілася з радником радянського посольства Слиньком на набережній Шпреє. Він чекав її, зіпершись на металеве поруччя, і з виглядом нудьгуючого бюргера годував хлібом качок, які наввипередки пірнали за крихтами. Вона стала поряд. Слинько привітався («Guten Tag, Fräulein Lilie»), жбурнув у воду великий шматок хліба, за який качки влаштували справжню баталію, озирнувся навкруги і без будь-яких церемоній відразу запитав:

— Ну що, ви виконали наше доручення? — говорячи, він свердлив її колючим поглядом. У світлі жовтого сонця, яке сідало за будинки, його обличчя здавалося восковим.

— Яке саме? — вона зіщулилася під цим поглядом, зробила великі очі й стиснула губи. Немов уперше чула про якесь доручення.

— Не раджу вам зі мною жартувати! Ви виконали доручення товариша Кобулова? Зблизилися з Гущенком? — він узяв її за зап’ястя. Міцно, ніби лещатами.

Лілія відвела погляд і закусила губу.

— Я з ним у гарних дружніх стосунках. Відпустіть руку, — вона потягнула руку до себе.

— Не смикайся, — Слинько вирішив для переконливості перейти на «ти», — в яких таких стосунках? Гарних, дружніх, але не в близьких? Що це означає? Ти з ним переспала?

— Я можу не відповідати на подібні, як на мене, аж занадто особисті запитання? — вона відвернулася. Облишила даремні спроби звільнитися.

— Ні, на жаль, ні, — чоловік сильніше стиснув їй руку. — Ми повинні точно знати ситуацію. Я повинен доповідати про все. Особисте й не особисте. Для партії немає особистого! Є справа Леніна—Сталіна — і край! Зарубай це собі на носі! А будеш пручатися, то завтра поїдеш у ящику з диппоштою в Москву. Або відправишся на дно Шпреє годувати риб. То в яких ви стосунках?

— Не в тих, які ви, очевидно, маєте на увазі. Якщо ви не відпустите мою руку, я зараз покличу на допомогу.

Повз них саме проходили двоє поліцейських в чорній формі. Один байдуже ковзнув поглядом по чоловікові й жінці, що, здавалося, мирно розмовляли.