Станіслав Стеценко - Війни художників

— Це надзвичайно важлива інформація, у них серйозні проблеми з ресурсами. Треба зараз же доповісти про цей виступ у Центр. Гущенко, ви безцінна людина!

«А ось ти, на 100 %, порожнє місце у розвідці», — подумав Гущенко про красеня Кобулова. — Горе нашим агентам».

Перед входом до виставкового павільйону, у кіоску з пресою, Гущенко купив нацистську «Беобахтер». Решту купувати не було сенсу. Всі газети, принаймні їхні перші шпальти, були схожі одна на одну, як брати-близнюки. Гущенко вкотре піймав себе на тому, що в нацистській Німеччині все, як у Радянському Союзі. Там теж перші шпальти «Труда», «Ізвєстій» та й решти газет були дзеркально схожими на першу шпальту «Правди».

На першій шпальті газети чорнів величезний заголовок: «Британія замислює розширення війни!» Нижче — заголовки трохи меншим шрифтом: «Чемберлен — агресор», «Плани нової агресії союзників!»

«Беобахтер» писала, що союзники, яких викинули з Норвегії, готові стати «агресорами» в іншій частині Європи.

З динаміків біля павільйону голос диктора цитував заяву Гітлера про те, що він вирішив наступного тижня звільнити норвезьких полонених.

«Великий фюрер всіх німців, — волав динамік, — заявив, що проти волі норвезького народу король Хоакін і його воєнщина привели свою країну до війни».

До Гущенка, який гортав газету, підійшов досить відомий у СРСР художник-портретист — велетень Віктор Павлов. Високий, огрядний, він був на голову вищим і разів у два важчим за теж не дрібного Гущенка. Запитав:

— Що там пишуть, Миколо Петровичу? — Павлов не розумів жодного слова німецькою.

— Пишуть, що Адольф відпустив купу норвезьких полонених.

— А про що задумалися? — Павлов пригладив сиве волосся, дістав з кишені пачку «Біломору». Простягнув Гущенкові.

— Дякую, не палю. Ось думаю: на кого наші союзники нападуть після Норвегії?

— І що надумали? — Павлов характерним жестом прим’яв гільзу цигарки — хрест-навхрест, чиркнув сірником і запалив.

— У мене таке враження, що ще кілька тижнів — і воювати буде вже вся Європа.

— А ми?

— Варто тільки мріяти, щоб нас минула чаша сія.

— Але ж ми, постачаючи німцям нафту, фактично воюємо на боці Адольфа. Нас він не зачепить. Ходили, правда, чутки, що англійці можуть ударити по Баку. І тоді…

— Що, гадаєте, трапиться тоді?

— Тоді ми разом з німцями знищимо англійський імперіалізм. І поділимо Англію з німцями навпіл. Наш соціалізм і німецький націонал-соціалізм — яка, зрештою, різниця?

— Ага, Британська радянська соціалістична республіка — справді непогано звучить. Ні, Вікторе Семеновичу, ви, звісно, серйозний стратег, — пожартував Гущенко. — Але, думаю, що не все так просто. Є ще Сполучені Штати. Ви думаєте, вони будуть спокійно дивитися, як гине Англія?

— Сполучені Штати — на іншому кінці світу, мені здається, що їх не дуже хвилює ця війна. Та вони й не рипнуться, якщо Англія капітулює.

9 травня 1940 року, 19 год. 30 хв.

Берлін

Увечері 9 травня у майстерні Генріха Гофмана задзвонив телефон.

— Вибачте, гер Нікола, — сказав він Гущенкові, який сидів навпроти, гортаючи альбом із фотокартками, і взяв слухавку.

На столі стояла майже порожня пляшка французького шампанського і два бокали. Ще одна, порожня, стояла під столом. А ще на столі стояла розкрита коробка німецьких цукерок «Frühling». Кілька розгорнутих альбомів з фотографіями фюрера. Словом, все свідчило про те, що робота над майбутньою книгою Гущенка у розпалі.

Гофман, обличчя якого відразу стало серйозним, поклав слухавку і вибачився перед Гущенком, що не може завершити цікаву бесіду, бо його терміново розшукує ад’ютант фюрера Шауб.

— Шкода, така гарна бесіда, — розчаровано зауважив Гущенко.

— Мені теж шкода, гер Гущенко. Думаю, фюреру я потрібен у якості фотографа або консультанта з якогось мистецького проекту. Я зателефоную вам завтра.

Вони розпрощалися. Утім, ні наступного дня, ні через два дні Гофман так і не зателефонував Гущенкові.

Шауб, зустрівши Гофмана у своєму кабінеті, сказав, що за дорученням фюрера він має взяти фотоапарат і за годину бути готовим до тривалого відрядження.

— Наскільки тривалого? — поцікавився Гофман.

— Тиждень, місяць, рік, — загадково розвів руками Шауб. — Хто знає…

— Але ж я маю підготувати особисті речі, — здивовано заперечив Гофман. — Я маю знати хоч приблизний термін!

— Жодних особистих речей, вас усім забезпечать. Але піти з дому маєте таким чином, щоб вашого від’їзду ніхто, крім дружини, не помітив. Зустріч за годину у дворі рейхсканцелярії.