Станіслав Стеценко - Війни художників

Гейдріх був одним із кращих скрипалів Берліна й іноді влаштовував концерти для найближчого оточення. Він потиснув руку Шелленбергу. Слабке рукостискання випещеної руки скрипаля. Гейдріх затримав руку Шелленберга. Той здивовано підвів погляд і побачив усмішку на обличчі шефа.

— Зізнайтеся, подумки дорікнули й мені «творчістю»?

— Зізнаюсь.

— Я не композитор, Вальтере. Тільки виконавець. І це дві великі різниці. Усі біди від вас — поетів, композиторів, художників. Ви вважаєте себе великими. Скажіть водієві, щоб відвіз вас додому.

— Мені ще треба в управління.

Гейдріх посміхнувся:

— Люблю трудоголіків. Але трудоголіки довго не живуть. Запам’ятайте це, Вальтере, — і зник за масивними дверима.

Шелленберг попросив водія зачекати, пройшов у підворіття, спустився сходами до непримітних дверей у підвал і подзвонив. За дверима був технічний центр, де писали все, що відбувалося нагорі.

Керівник центру, гауптштурмфюрер Кемпке, виструнчився і доповів, що сьогодні проводиться налаштування апаратури, працюють спеціалісти із відділу спецзасобів.

— Тобто апаратура не працює? Я правильно розумію, Кемпке? — уточнив Шелленберг.

— Так точно!

— Добре.

«Якби я тільки міг наказати Кемпке залишити апаратуру увімкненою, — думав він, їдучи в управління. — А потім продати, ні, навіть просто віддати плівки англійцям, це могло б коштувати Гейдріху голови. А він, Шелленберг, мав би реальні шанси поборотися за місце Гейдріха». Але у випадку невдалої спроби зібрати компромат на шефа, ризикував своєю головою, наприклад, міг загинути в автокатастрофі. А помирати, навіть з огляду на пишні похорони і бронзовий пам’ятник на цвинтарі, ох, як не хотілося.

Дайте мені засоби масової інформації, і будь-який народ я перетворю на стадо свиней.

Йозеф Геббельс (у приватній розмові)

8 травня 1940 року, 10 год. 23 хв.

Берлін

«Бог створив світ як місце для праці і для битви! Тому, хто не розуміє законів життєвих битв, буде оголошена поразка!» — кричав гучномовець на вуличному стовпі. Звуки линули у розчинене вікно кабінету радянського резидента в Німеччині Амаяка Кобулова, розташованого на другому поверсі посольства. Вікна резидента виходили у двір, і тому пориви вітру час од часу то посилювали, то послаблювали гучність. — «Німці під керівництвом фюрера не використовують зброю для вторгнення на чужу землю! Нас примусили взяти в руки зброю ті держави, які стоять на шляху німців до єдності!»

— Що він говорить? — запитав Кобулов Гущенка, гортаючи його звіт про зустріч із Гофманом з неприхованим інтересом.

— Загалом про те, що союзники примусили німців узяти зброю, ставши на їх шляху до єдності, — пояснив Гущенко.

— Гарно говорить. Це хто?

— Бергард Руст, міністр освіти Німеччини.

— Знайомство із Гофманом — це величезна удача, — захоплено виголосив Кобулов, закінчивши читати його звіт. — Як я заздрю вашому володінню мовами! Мені б так — ех, я б… Спробуйте налагодити із цим Гофманом дружні стосунки. І спробуйте отримати якісь ексклюзивні відомості про Гітлера! Про його плани, звички, жінок. Чому він неодружений? Мене цим питанням уже місяць дістає Центр! Звідки я знаю? Може, він хворий, може, педераст! Словом, усе, що скаже Гофман, є дуже цінним! Я хочу отримувати від вас детальні звіти про кожну зустріч. І буду просити, саме так, товаришу Гущенко, буду просити Центр відзначити вас за налагодження цього контакту.

— Дякую. Яка загалом обстановка у світі? — запитав Гущенко. Було помітно, що після інформації про зустріч із Гофманом Кобулов відразу пройнявся до нього повагою, тож подібні запитання від рядового агента-художника високопоставленому чиновнику від розвідки вже були дозволені. — Німецьким газетам, я зрозумів, не можна вірити.

— Союзники тікають з Норвегії, залишивши її сам на сам з відбірними німецькими військами, — сказав Кобулов. — Німецькі диверсанти в норвезькій формі псують лінії зв’язку, захоплюють мости.

— І що ж, у німців усе йде як по маслу? — здивувався Гущенко.

— Поки що так, — кивнув Кобулов. — Ви дуже точно відзначили — як по маслу. Жодного серйозного промаху.

— До речі, — Гущенко прислухався до гучномовця, — міністр звернувся до всіх школярок з проханням зберігати волосся, що залишилося на гребінцях, і приносити його в школу. Здавати спеціальним уповноваженим — волосся піде на виготовлення войлоку, з якого буде зроблене взуття для німецьких пілотів.