Станіслав Стеценко - Війни художників

— Жахливо! Ви це читали? — В її голосі — майже розпач.

— Що трапилося? Судячи з виразу вашого обличчя, Німеччина оголосила СРСР війну і нас інтернують?

Гущенко взяв газету і швидко пробіг очима матеріал на першій сторінці: «З першого травня вводиться нормований продаж одягу. Німеччина не має своєї бавовни і має дуже мало шерсті. Капіталісти і євреї хочуть задушити робітничу Німеччину. Але вони прорахувалися — німецький народ вистоїть і переможе…»

Велике фото: на якомусь заводі збори робітників, що засуджують підступних євреїв і капіталістів за вкрадену в німців бавовну. Нижче — карикатура. Єврей з відстовбурченими вухами і довгим гачкуватим носом довгими руками з пазурами на пальцях намагається відібрати у німецького робітника тюк бавовни.

— І що? — зі здивуванням запитує Гущенко, відкладаючи газету і пропонуючи дамі крісло. — Ви терміново вирішили обновили свій гардероб?

Але вона така засмучена, що не помічає його глузування.

— Мені потрібні панчохи, — траурно-показово зітхає Лілія, сідаючи у крісло. Поли халата розходяться, демонструючи гарні ноги ледь не до стегон. Лілія неквапливо запинає одяг.

Гущенко закриває обличчя руками і ледь стримується, аби не розреготатися:

— Ну, це майже так саме серйозно, як і оголошення війни, але, я думаю, цю проблему можна вирішити. По-перше, у нас є паличка-виручалочка на ім’я «геносе Клейст і геносе Шютте», а по-друге, не думаю, що гестапо загребло у свої застінки увесь німецький чорний ринок. Урешті-решт, мають же десь одягатися дружини тих же партійних чиновників.

— Ви думаєте, не все так погано? — Лілія встає, мов сновида, її погляд губиться у якійсь лише їй відомій далині. Вона йде, залишивши газету, граціозно похитуючи стегнами. Гущенко майже готовий забути свої підозри, що все це кимось зрежисований спектакль і вона його навмисно провокує. Невже тридцять хвилин її надстарань пробили його залізобетонну оборону?

Коли Лілія причиняє за собою двері, Гущенко ще хвилину дивиться їй услід і говорить сам собі:

— Ось вам і золотопрапорні ударники націонал-соціалістичної праці! Басейн без води і жінки без панчох, — гортає газету далі. Погляд його відразу чіпляється за виділений жирним шрифтом текст на першій сторінці:

«Англія холоднокровно крокує по трупах малих народів. Німеччина захищає слабкі держави від англійських грабіжників, і Норвегії варто було б зрозуміти справедливість дій Німеччини, покликаних забезпечити свободу норвезького народу».

Переглянувши газету до кінця, Гущенко одягнувся і пішов прогулятися по Принц-Альбертштрасе. Проминувши три телефони-автомати, зайшов у четвертий. Озирнувся навколо. Нічого підозрілого. Сьогодні він повинен зателефонувати Кузелі. Набрав номер телефону Українського інституту, прикриваючи вільною рукою цифри — раптом хто спостерігає у бінокль. Хоча швидше за все то надумана ним пересторога. Але, як кажуть: береженого й Бог береже. Він повинен пам’ятати, що на його повернення чекають дружина і син.

— Професора Кузелю, будь ласка.

— Професор Кузеля хворіє.

Прокляття! Якщо спробувати дізнатися домашній телефон Кузелі, його відразу запитають, хто телефонує. І він, випереджаючи традиційне у таких випадках: «А хто його запитує?», швидко говорить:

— Дякую. Вибачте, — і кладе слухавку.

Ось проблема, якої передбачити не міг ніхто. Його ризиковане завдання, виконання якого він волів би не відкладати надовго, все-таки відкладається на невизначений термін.

— Англійці не хочуть битися. Нападають лише на бомбардувальників і чимдуж утікають від наших винищувачів.— Наші теж почали хитрувати: щоб рятуватися від їхніх нальотів, будують аеродроми, заставлені дерев’яними макетами літаків.— В англійців, як виявилось, непогане почуття гумору. Вони почали бомбардувати їх дерев’яними бомбами… Розмова льотчиків Люфтваффе, літо, 1940-й рік

Увечері Шютте приніс Гущенкові, Лілії й Гагаріну картки на одяг і пояснив, що в Німеччині введено кілька видів карток — для чоловіків, жінок і дітей. Кожна картка має сто купонів. За кожен вид одягу, крім грошей, що поступово втрачають у ціні, треба віддати якусь кількість купонів. За панчохи для пані Лілії треба віддати усього п’ять купонів. А ось костюм для пана Гущенка — це не менше 50 купонів — залежно від сорту тканини. Комплект спідньої білизни — 20 купонів. Коротше кажучи, геносе з російської делегації можуть вважати себе багатіями. Адже те, що вони можуть витратити за два місяці, німцям доводиться розтягувати на рік!