Станіслав Стеценко - Війни художників

Зайшли у цех. Гуркочуть верстати. Робітники в спецівках працюють. На відвідувачів ніхто не зважає.

— Робітники цінують кожну мить, — пояснює Клейст, перекрикуючи шум. — Цех повинен виконати план!

У деяких робітників на рукавах пов’язки зі свастикою в колі, схожому на тракторне колесо.

— Що це за пов’язки? — жваво цікавиться Гагарін.

— Це пов’язки членів Deutsche Arbeitsfront, DAF. Німецького трудового фронту, — голос гучномовного директора легко перекриває гуркіт цеху.

Біля деяких верстатів на стінах наклеєні маленькі портрети фюрера, вирізані з газети чи журналу. Під стіною картонні ящики з жетонами.

— Цех виготовляє жетони для військовослужбовців, — говорить директор. — Якщо солдат загине в бою, то по цьому жетону його ідентифікують. Жетони алюмінієві, на кожному свій номер.

Через коридор від цеху — велике світле приміщення з кількома десятками столів.

— Це заводська їдальня, — пояснює директор, коли вони входять туди.

На стіні — великий плакат з портретом знову ж таки фюрера. Фюрер стоїть. Погляд спрямовано вдалечінь. Одягнений в коричневий френч, білу сорочку, чорну краватку, червону пов’язку зі свастикою на рукаві. Під портретом напис: «Еіп Volk, ein Reich, ein Fuhrer!» («Один народ, одна Батьківщина, один вождь!»)

— Так багато портретів Гітлера, — резюмує свої спостереження досі апатичний Гагарін. — Навіщо стільки?

— Усі німці люблять фюрера, — гуркоче директор, протираючи хустинкою спітнілу лисину. — І це не пропаганда! До того, як фюрер переміг на виборах, Німеччина голодувала. Сьогодні безробіття у нас немає. Німецький робітник живе краще від французького і британського! А можливо, вибачте, і від радянського. Він вдячний за це саме фюреру і більше нікому! Вони знають, що фюрер пам’ятає і думає про кожного з них! І якщо буде потрібно, почує кожного з них!

— До речі, працівники такого підприємства мають низку пільг. Працювати тут дуже престижно, — додає Клейст.

— Скільки коштує обід? — запитує Гущенко, його обличчя зацікавлене, ніби він понад усе переймається добробутом німецьких трударів.

— Обід коштує всього три марки. Тут діє програма «Гаряча їжа на підприємстві». Ураховуючи тимчасову карткову систему, робітники воліють харчуватися на підприємстві, а не вдома. Вони можуть тут не лише обідати, а, за бажанням, снідати і вечеряти. І ніяких карток! — широко посміхаючись, захоплено вигукує директор. Помітно, що він задоволений враженням, яке справило його «зразкове націонал-соціалістичне підприємство» на представників «цієї варварської східної країни». Але їхня невичерпна цікавість починає його трохи дратувати, кількість контактів хустинки зі спітнілою лисиною збільшується.

Ще трохи, і вони потрапляють у величезну залу з басейном. Правда, резервуар без води.

— Ось бачите — це басейн для робітників. Правда, відколи Німеччина вступила у війну, води практично немає. Але німецький народ любить свого фюрера і з розумінням реагує на тимчасові незручності, — заливається басовитим солов’єм товстун.

Протягом всієї екскурсії Гущенко відчуває на собі чийсь погляд; виходячи із зали з басейном, він рвучко озирається і розуміє, що це Лілія зосереджено його розглядає. Коли їхні очі зустрічаються, її стиснуті тонкі губи повільно складаються у посмішку, дещо вимучену. Без сумнівів, вона за ним спостерігає. І намагається робити це непомітно. Навіщо це секретарці Герасимова й офіційній перекладачці делегації радянських художників?

— Звісно, програма «Гаряче харчування» і басейн не стосуються представників «нижчих рас»? — запитує Гагарін, повернувшись до товстуна-директора.

Директор раптом замовкає. Здивовано і навіть трохи злякано дивиться спочатку на Гагаріна, потім на Клейста. Той посміхається і киває головою:

— Відповідайте, як є, геносе директор. Нашим новим російським друзям дозволені будь-які запитання.

— Звісно, не поширюються! Єврея чи цигана просто не візьмуть на цей завод. Тут немає місця ворогам нації! Та й не думаю, що хтось із них піде працювати простим робітником.

23 квітня 1940 року, 10 год. 23 хв.

Берлін

Стукіт у двері. Лілія увійшла в номер до Гущенка. Виглядала дуже засмученою. Одягнена по-домашньому у халат і капці. У руках вона тримала свіжу «Берзен цайтунг». Втім, туго затягнутий пасок і розстебнутий верхній ґудзик дозволяють і в халатику демонструвати звабливі форми. Її хода граційна, макіяж і зачіска ідеальні. Що свідчить — перед спонтанним «дружнім» візитом Лілія провела, щонайменше, півгодини перед дзеркалом.