Станіслав Стеценко - Війни художників

— Після прийому в члени гітлерюгенду завжди відбувається марш «Юність рапортує партії і фюреру», — пояснює покоївка.

— У члени гітлерюгенду хіба приймають тільки хлопчиків?

— Для дівчат є інша організація: «Бунд дойчер модель» — «Союз німецьких дівчат». У ній дівчаток вчать веденню домашнього господарства й історії партії.

— І тільки?

— Головна мета організації — підготувати дівчаток до виконання священного обов’язку перед народом і партією — народити рейхові майбутніх солдатів.

— Дякую, фрау, — Гущенко повернувся до Лілії. — Вам усе зрозуміло, фройляйн Лілія? Тут покоївки вишколені й говорять майже як наші політпрацівники. Вам обов’язково варто було б прослухати курс «Бунд дойчер модель». Хоча б тому, що ваші предки — німці.

— Якось обійдуся без цього. То ми йдемо дивитися місто? — Лілія неспокійно озирається у бік ресторану, звідки скоро має з’явитися Гагарін.

— Нема запитань. Враховуючи, що сьогодні свято, нам треба бути в посольстві лише завтра.

«Партія — це Гітлер, Гітлер — це Німеччина!

Так само як і Німеччина — це Гітлер!»

Із привітання з днем народження, виголошеного

рейхсляйтером Гесом 20 квітня 1940 року Адольфу Гітлеру

За півгодини Гущенко чекав Лілію в холі готелю. Годинник над входом показував пів на другу. Людей було досить мало. Лисий, як і вчорашній, але сьогодні вже безвусий портьє нудьгував за стійкою. Лілія з’явилася хвилин за п’ятнадцять, традиційно вбрана, наче павич.

Гущенко поклав ключі на стійку біля купки листів. Портьє ввічливо кивнув.

Вони вийшли з готелю і відразу занурилися у гамір і човгання сотень ніг по бруківці. Протиснулися через гурт поліцейських, які слідкували за порядком. Гущенко відразу звернув на бічну вулицю, аби не штовхатися з демонстрантами і глядачами, які заполонили тротуари. На асфальті, під весняним сонцем, виблискували калюжі після ранкового дощу. Тут, трохи вбік від центру, панував архітектурний вінегрет різномастих будиночків, здебільшого у готичному стилі. І чим далі, тим менше у цьому вінегреті траплялися офіційні споруди з бетону і граніту з чорно-золотавими вивісками біля входу. Раз у раз Гущенко з Лілією проходили крихітними сквериками з дерев’яними лавками, що досить органічно вписувалися в міський пейзаж.

Чоловіки, які зустрічалися їм, були або в формі, або в костюмах і краватках. Жінки — одягнені здебільшого в сукні за коліна і капелюшки найрізноманітніших фасонів. На ногах шовкові панчохи й туфлі на підборах. Берлін за колоритом одягу все ж більше нагадував Ригу, ніж Москву.

На розі в кіоску купили кілька німецьких газет. Усміхнена кіоскерка запитала, чи не хочуть вони купити збірку виступів фюрера. Ні? А доктора Геббельса? Ні? Дуже шкода. А, пан і пані, здається, іноземці — ввічлива посмішка. Тоді все зрозуміло. Адже кожен німець хоче мати виступ фюрера у вигляді окремої брошури.

У сквері сіли на лавку, і Гущенко розгорнув першу-ліпшу із придбаних газет. Нею виявилась щоденна «Lokal Anzeiger». На першій сторінці привітання Гітлеру від Сталіна, Муссоліні, болгарського царя Бориса. Сталін писав: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу скріплена кров’ю і має всі підстави бути довгою і міцною». «Цікаво, чиєю кров’ю вона скріплена? Може, польською?» — подумав Гущенко. На карикатурах — Чемберлен і Черчилль. З одного погляду на шпальти газет зрозуміло, що головний ворог німецького народу — Англія. Традиційне прізвисько для Черчилля — «брехливий лорд». У багатьох випадках Черчилля позначали в газетах скорочено — W.C.

— Чому вони називають Черчилля W.C.? — запитала Лілія, зазираючи через його плече в розгорнуту газету.

— Глузують. Це перші літери його імені Winston Churchill і водночас — літери, якими позначена кожна туалетна кімната в Німеччині.

Лілія щиро розсміялася:

— Звідки ви знаєте?

— Здогадався. Ви ці літери теж бачите у нашому готелі.

На інших сторінках Гущенко відзначив оди СРСР і Сталіну.

— Про СРСР пишуть так, що складається враження, ніби читаєш «Правду», — зауважила й собі Лілія, продовжуючи зазирати в газету.

— Від ненависті до любові один крок, — резюмував Гущенко.

— Здається, правильно — від любові до ненависті?

— Яка різниця? — стенув плечима Гущенко. — У випадку СРСР і Німеччини якраз правильний перший варіант. А ось цікаво, — з посмішою зауважив Гущенко. — «Забороняється виготовляти підошви черевиків зі шкіри».