Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

— Чому ти не відповідаєш?

Я не знав, як себе поводитись з нею, коли нас уже не об’єд­нує проблема виживання, спільна мета.

Зітхнувши, я присів у м’яке крісло.

Раптом вона сама підвелася, підійшла до мене, трохи вивертаючи ноги в туфлях, і запустила мені пальці у волосся. Була це ніжність чи демонстрація сміливості?

Я так сидів деякий час, притискаючись обличчям до її випуклого теплого (він весь час «дихав») живота. Потім підвівся також.

Я розстебнув їй «блискавку» на плечах — і її плаття впало до ніг, як випадкова шкіра.

Тепер вона була в білому ліфчик і трусиках. Я розстеб­нув їй ліфчик, допоміг рукам звільнитися. Стягнув трусики.

В одну мить я скинув все зі себе.

І тільки тепер, відійшовши від неї, я... відчув з радістю, як усе повернулося. Все те, що було між нами. Без одягу я був той самий: розкутий, природний, не соромився свого тіла. І вона теж була вона — та Маша, яка дерлася зі мною всі ці тижні по горах. Яка ділила зі мною моє життя і мою долю.

Вона навіть по-тваринному крикнула — радісно, здивовано, — побачивши мене і себе голих. І цей момент тваринності в ній не злякав мене — навпаки. Я зрозумів, що без неї ми залишалися би чужими одне одному, занадто манірні у своїх костюмах. «Занадто люди».

Вперше я з усією очевидністю відчув умовність поняття «людина».

Не знав, що чекає мене в майбутньому: воно виявилося ще більш неймовірним, ніж здавалося до цього. Але тут, поруч із Машею, я мав укриття від нього. Від усього, що було і ще буде зі мною. Завдяки Маші я міг перемогти час.

Маша прийняла мене у свої обійми з таким самим криком радості: в ньому вгадувався крик птиці, тріумфальний крик збудженого звіра. І моя чоловіча плоть, що раптом повстала від цього крику, ковзнула в її вологі глибини сама собою, без допомоги наших рук — так, неначе у світі не було нічого природнішого. Злегка рухаючись, я цілував її напіврозтулені сухі губи, вдихаючи гаряче повітря з її легень. Вона теж рухалася назустріч мені — не поспішаючи, роблячи короткі зупинки, що дозволяли набиратися сил, і за кожним разом міцно-солодко стискаючи кільцевим м’язом мою пружну, збуджену до краю плоть. І раптом Маша почала рухатися швидше, викрикуючи різко й коротко, і я відчув — не лише чоловічою плоттю, а й усім тілом: губами, руками, грудьми і навіть п’ятами — як зібрані в мені за багато днів соки хлинули в неї: нестримно, рясно. Маша вигнулася дугою на вершині задоволення, піднявши і моє тіло теж. Я щосили стискав її в обіймах, слухаючи пульсування мого перенапруженого кореня, що повністю зник в її палаючій і ніжній плоті...

Я ще лежав на ній певний час, відчуваючи її тугі глибини, які упевнено і міцно обіймали мій великий корінь. Якщо є десь рай — то чи це не він? Потім легко вийняв із мокрої нірки свою зменшену плоть і ліг поруч.

Ми лежали так, обіймаючи одне одного (її голова — на моїх грудях), і я думав про те, що я все-таки, напевно, щаслива людина. Залишивши позаду одне життя — йдучи в життя невідоме — відчував якусь свободу. Свободу неприв’язаності. І на цьому переході я не був самотнім.

У напрямку Чорного хребта (так його тут усі називали) ми повинні були вийти через місяць. Але, поспішаючи, стривожені, вийшли раніше: виставлені в горах Дорманові пости попередили, що до Долини Гірських Фіалок наближаються загони Спецслужби ВКР. За час, проведений у таборі, я дізнався ще багато дивовижних речей. У таборі було «олюднено» сотні дорослих сторів. Я також розмовляв із три-чотирирічними сторенятами, які виросли тут. Вони абсолютно нічим не відрізнялися від людських дітей, вільно говорили.

Також я дізнався, що ті стори «в загороді» — це стори, що не пройшли тестів для визначення шансів «бути олюдненими», які розробили фахівці ПКГ. На жаль, серед сторів, як і серед людей, народжувались особини з неповноцінним мозком — або ж це були стори, чий мозок постраждав унаслідок травм чи занадто великих стресів.

Після неодноразових спроб домогтися прогресу в оволодінні головними людськими поняттями і звичками цих сторів повертали до загороди. Вирішено було випустити їх на свободу, де вони, найімовірніше, знову почнуть жити стадом, як жили до того (бо найчастіше то були здичавілі стори, що колись повтікали з ферм).

Я також дізнався, що Корк, заступник Дубова з «Пошуку істини», який попередив мене про небезпеку й у такий спосіб допоміг врятуватися втечею, залишився в Рейху, у підпіллі — щоб продовжити випуск газети. Дубов був сповнений задумів, його окрилювала ідея створити другу, потужнішу базу газети «за межами Рейха». «Ми їм розкажемо про все, — казав мені Дубов. — Всю правду. Про те, що Рейх — не планетарна держава. Що є світ без сторів. Вони, звичайно, спочатку нізащо не повірять — але ми будемо наводити все нові й нові факти. Поки істина не підточить камінь їхньої закостенілої у брехні свідомості».