Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

— Ну, що ти, дурненька, — сказав я, притискаючи її до себе. — Все добре. Все буде добре.

Я глянув на Дормана. Його обличчя теж сяяло від якоїсь радості.

— Я так і думав, — сказав він, продовжуючи посміхатися, — я радий за вас. Ти, я думаю, швидко подружишся з Ганною. Ганно! Вийди на хвилинку!

Через мить на порозі з’явилася жінка — теж у сукні, з волоссям, заплетеним у довгу косу.

— Познайомся, це... — він подивився на мене.

— Маша, — сказав я.

— Маша, — повторив Дорман. — А це Ганна.

Жінка спустилася з порога.

— Здрастуйте, — сказала вона. — Дуже приємно вас бачити.

— Мені — теж, — сказав я. — Я бачив вас ще на тих зборах редакції, в «Голосі Рейха»...

— А... — вона чомусь почервоніла. — Боже, як це було давно, — і вона махнула рукою (зовсім, як людина!). — Я то­ді ще погано говорила.

— Тепер ви говорите чудово.

— Дякую. Але мені ще багато треба працювати. Може, принести що-небудь поїсти?

— Ні-ні, — сказав я, — спасибі, ми щойно поїли.

— Ганно, — сказав Дорман, — може, ти могла би поспілкуватися трішки з... Машею, поки ми тут закінчимо нашу розмову?

Мені було шкода розлучатися з Машею, що прилипла до мене, але не було виходу.

— Не бійся, — сказав я, — Ганна тобі дещо покаже, розкаже. А я, — я показав на себе, — я тут. Чекаю тебе. Тут — тебе!

Переляк, який було з’явився у Маші, минув, і вона, зніяковіло посміхнувшись, підвелась і пішла слідом за Дормановою дружиною, яка легко тягнула її за руку.

— Так про що ми говорили? — Дорман сів на своє місце. — А, я вирішив відкрити вам одну важливу таємницю, яка допоможе вам визначитися, що вам робити. Але ми, знаєте, нікого не примушуємо. Та, можливо, — він хитро подивився на мене, — хай вам це розповість дехто, кого ви ­знаєте краще, ніж мене.

Я здивовано подивився на нього.

— Ходімо.

Він повів мене кудись за ріг — до сусіднього будинку.

Підійшовши до хвіртки, він крикнув:

— Гей, господарю! Можна на хвилинку?

Двері відчинились, і на порозі з’явився... Дубов.

— Отже, ти втік? — я затягнувся цигаркою, яку мені запропонував Дубов.

Ми стояли в будинку біля відчиненого вікна — за вік­ном, на деревах, на різні голоси виспівували пташки. Адже це вже десь було, зовсім недавно. Так, це було в моєму домі. Саме так ми стояли удвох біля вікна, курили, і Дубов агітував мене писати для його газети, змінити своє життя... Невже минуло лише кілька місяців? Кілька місяців тому я був ще «як усі»: мав будинок, сім’ю, сторів...

— Так, ми втекли — чоловік десять. Не без допомоги людей Дормана.

— Решта теж тут?

— Трьох, на жаль, зловили, а ми вислизнули. Всі вони тут. Більше їм не було куди бігти. Так... — Дубов трохи зніяковів, — я тут з дочкою і Марлен.

Так звали його дружину.

— З сім’єю? — я збив попіл за вікно.

— Так, вони вирішили розділити зі мною мою долю. Дістатися сюди їм допомогли люди Дормана. Твою сім’ю вони теж могли б...

— Ні, не думаю, — перебив я його. — Вони... — я помовчав. — Коротше... вони не поділяють наших думок і почуттів...

— Ясно, — сказав Дубов.

Більше він ніколи не згадував про мою сім’ю.

— Ти пам’ятаєш мій останній приїзд до тебе? Ми саме отак, як зараз, стояли біля вікна...

— Так, мені якраз це спало на думку, — сказав я.

— Хто б тоді міг подумати, що так все обернеться. Що вони зважаться на такі крайні заходи.

— У них не було виходу, — сказав я.

— Так, ми приперли їх правдою до стіни. Дім... — я здригнувся: це вперше за останній час мене хтось назвав цим ласкавим іменем. — Я повинен... — він обняв мене за плечі, як колись, — я повинен повідомити тобі дещо... важливу річ.

Я весь напружився: чуття мені підказало, що я дізнаюся щось, від чого залежатиме решта мого життя.

— Про це тебе попросив Дорман?

— Так, Дім, — він став навпроти мене і, дивлячись мені прямо в очі, сказав: — Рейх — не планетарна держава.

— Що?! — кров ударила мені в голову, серце голосно забилося.

— Рейх — не планетарна держава, — повторив, тримаючи руки на моїх плечах, Дубов. — Це точно.

— Як... — я ковтнув слину, — як це можливо?

— За цією грядою, — він кивнув у бік другої гряди, що обрамляла долину, — нема Рейха. Там уже наші люди.

— А що ж... — я дивився на нього очима, сповненими подиву та якогось незрозумілого страху. — А що ж там є?

— Там... — на секунду Дубов замовк, добираючи слова. — Там світ без сторів. Теж незрозумілий і складний світ. Але без сторів. Нас усіх дурили.

— Але Рейх... — рухом плечей я звільнився від його рук, відійшов трохи вбік. — Адже він величезний. Азія, Африка, Америка, Європа...