Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

— Це просто слова. Ми ще нічого точно не знаємо, — сказав Дубов. — Єдине, що відомо, — там, — він знову кивнув у бік гряди, — нема сторів.

— А що ж? — запитав я.

— Тільки люди. І ще машини, техніка. Багато техніки.

— Так це технічна цивілізація? Як вже було?

— Кажу — у нас дуже мало даних. Ти ще більше, мабуть, здивуєшся, якщо дізнаєшся, що там — на дві тисячі років менше, ніж у нас.

— Тобто?

— У них там зараз двотисячні роки, двадцять перше століття за календарем.

— Тобто ти хочеш сказати, що там, — я подивився на білі шапки вершин, — наше минуле? Зсув часу? Часовий провал?

— Ні, — посміхнувся Дубов, — це не машина часу. Жодних фокусів. Вони живуть у тому ж часі, що й ми, тільки у них інше літочислення. І все життя — інше. І ми... — він знову піді­йшов ближче. — Ми, Дім, скоро підемо туди. Всі.

— Що?!

— Так. Через тиждень-другий тут будуть люди зі Спецслужби ВКР, вони шукають нас по всій країні і вже знають, в якому регіоні розташовано табір.

— Звідки ти знаєш?

— Від людей Дормана. Інформація перевірена. Нам нічого не залишається, як піти туди.

Я викурив, напевно, вже десять цигарок: і стільки ж приблизно викурив Дубов. Чи то від диму, чи від почутого, голова моя йшла обертом.

Я підійшов і сів у зручний шезлонг у кутку.

— Не розумію, — сказав я. — Що тоді Рейх? Ця держава, яка там, за гірським ланцюгом, вона... вона острівець? Яким чином вона уникнула руху історії?

— Може, навпаки, — сказав задумливо Дубов, який і да­лі стояв біля вікна. — Цілком можливо, що Рейх — це лише... невелика частина планети. Тому що... Ми там дізналися про дивні речі, Дім.

— Ти був там?

— Ні, люди Дормана. Там є теж Америка, Африка, Німеччина, Росія, Франція... Там є навіть свій Кельн і свій Париж...

— Як це? — не зрозумів я.

— Є всі ці назви. Тому ми нічого поки що не знаємо.

— Усе це насправді дивно. Якийсь паралельний світ, — сказав я. — Навіщо копіювати назви?

— І хто кого копіював? Самі загадки.

— А головне, — сказав я, — як це Рейх міг зупинитись ось тут, на цьому кордоні?

— Ти ж знаєш, техніка була переможена тисячу років тому. Але, може, не скрізь. Може, десь залишилися закутки... І туди — з голими руками — тепер не полізеш...

— Закутки чи півпланети?

— Чи вся планета, а це ми тут — острівець… Ти ж знаєш, всі люди в Рейху — домосиди. Люди вже давно не пересуваються на далекі відстані й не бачать у цьому сенсу. Та й нема на чому пересуватися. Нам кажуть, що Рейх — планетарна держава, — і ми віримо. Тому що це віра наших дідів і прадідів — і ще давніших поколінь.

— Так... — сказав я, заплющуючи очі: мені хотілося забути де я і в якому часі знаходжуся. — Можливо, Тео, нам краще було нічого цього не знати? Уяви собі, як живуть зараз мільйони громадян Рейха.

— Вони сліпі, — відгукнувся від вікна Дубов.

— Але в цьому (я говорив те, що відчував) якесь щастя. У них не йде обертом голова, як у нас. Я їм заздрю. Так, заздрю...

— Дім, ти що? — я почув, як він ходить туди-сюди по кімнаті. — З нами — істина.

— Істина, від якої ти дурієш. Яка зруйнувала все твоє життя.

— Тому що це життя, яке стояло на сліпоті й самообмані. На брехні.

— А буває інше життя? — запитав я.

Тієї ночі Маша вперше — після багатьох тижнів походу — належала мені. Нам відвели окремий флігель неподалік від помешкання Дубова, видали комплект свіжої постільної білизни і залишили самих.

Я стояв і дивився на Машу. Вона сиділа на розстеленому ліжку навпроти, у червоній сукні нижче колін, яка дуже їй пасувала. Її красиві голі руки і груди у великому вирізі, які плавно переходили в плечі, її довга гола шия та юне, що світилося у темряві, лице (Ганна причепила їй до вух довгі кліпси) — все це сприймалося як одне органічне ціле, прекрасне людське тіло, що його лиш розум ділить на частини.

Дивно, але перед такою Машею — одягненою, в кліпсах — я трохи ніяковів.

Вона цілий день спілкувалася з дружиною Дормана, і я від­чував тепер у ній новий досвід. І цей новий набутий досвід неначе віддаляв нас, вибудовував між нами стіну.

— Машо, тобі добре?

Вона підвела голову, подивилася на мене. Я спіймав себе на тому, що перебуваю в кімнаті з жінкою, — і миттю знітився, втратив свою колишню впевненість (свободу!). Зі сторою я був вільний, ніколи отак не дивився на себе збоку: зазвичай саме так, вільно і не комплексуючи, почувають себе люди наодинці з твариною.

Але тепер в її погляді я бачив (чи хотів бачити?) думку, оцінку мене — і це лякало.