Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

— Давай їсти!

Я поклав перед нею яйця та пташенят.

Ми випили по п’ять яєчок (вони були зовсім маленькі) та з’їли по кілька диких кислуватих яблук, що росли тут же, мало не над нашою головою.

Через годину (ми трохи задрімали — Маша на моїх грудях: вона вже не так вабила мене після розрядки) ми були знову в дорозі. Мета мандрів лежала ще нижче.

Спускатися тепер було легше: можна було триматися за дерева, за кущі та ліани на крутих, часом стрімких схилах.

Ми потрапили в долину до заходу сонця. Спуск обірвався якось зненацька — ми йшли і не вірили, що земля більше не буде підніматися і опускатися: яке це блаженство — рівнина!

Ми вийшли до якогось озера і вже передчували ніжність і теплоту його нагрітої за день води, коли я почув Машин крик за спиною. Озирнувшись, я онімів від жаху: кілька одягнених людей тягли до себе з усіх сил велику сітку, в якій билася і кричала Маша.

Я міг іще, напевно, втекти в найближчу, за два кроки, гущавину — але хіба я міг? Куди я міг бігти без Маші? Йти самому до них у руки? Що мені ще залишалося?

Розпач підступив мені до горла: чи варто було стільки мучитися? Проходити через такі випробування?

На мене раптом навалилася смертельна втома. Цілковита байдужість, якої я ще ніколи не переживав — до себе, до своєї долі, — опанувала мною.

Я дав себе легко зловити людям в дивних комбінезонах (форма працівників однієї з бригад Спецслужби ВКР?). Вони накинули на мене другу сітку (хоча я не відбивався) — так, у сітках, понесли нас на плечах кудись повз озеро, під пальмами, вглиб долини.

Ішли вони недовго (всю дорогу мовчали). Незабаром з’явилися якісь дерев’яні будинки, поряд з якими я побачив людей у майках і в шортах. З відстовбурчених у декого майок я зрозумів, що частина з них — жінки.

— Ще двоє! — крикнув комусь один з тих, хто ніс мене.

— У другу загороду!

Грюкнули двері, і я опинився (мене витрусили) у справжній сторячій загороді — з високим, в три людські зрости, парканом навколо, збитим із підігнаних одна до одної колод.

Надія, що я потрапив в омріяний табір, яка було промайнула в мене дорогою сюди, відразу ж згасла: не буде Дор­ман тримати сторів у загороді.

Тому я вирішив мовчати, щоб не видавати себе людською мовою: сподівався, що ця моя таємниця, можливо, ще зможе мені прислужитися.

У загороді перебувало близько двох десятків збитих у кіль­ка груп сторів. Різного віку і статі. Лише деякі звернули увагу на мене і Машу (я відразу, щойно за нами зачинилися двері, обняв її, перелякану, за плечі).

Один літній стор з великим надутим животом і виряченими очима підійшов, важко перевалюючись з ноги на ногу, до нас і почав розглядати впритул. Це було найжахливіше у сторів: вони могли дивитися на тебе, як на річ. Як дивляться на порожнечу. Тупо, без найменшого проблиску свідомості в очах.

Я — про всяк випадок — трохи відсунувся до паркану.

Тоді стор ступив іще крок і схопив Машу за груди. Я сильним поштовхом правої руки відкинув його назад: він втратив рівновагу і впав.

Наша сутичка привернула увагу інших сторів. Вони збилися навколо нас, це не віщувало нічого доброго.

Товстун важко підвівся і знову пішов на мене. За ним потяглися й інші — молодші (але теж бородаті), з простягнутими вперед руками, навіть кілька самок.

Я відступав усе далі, поки не вперся спиною в паркан: стори продовжували наближатися. Чого вони хочуть? Зґвалтувати Машу? Мене (я знав, що самці-стори ґвалтують також і самців)?

Я кинувся поспіхом шукати якусь палицю чи камінь: але не знаходив нічого, крім засохлих грудок випорожнень.

І тут товстун, оголивши зуби, вчепився пухкою рукою Маші в горло. Я закричав, не тямлячи себе:

— Геть! Пішов, скотина, геть!

Моя мова викликала у натовпу ступор: кілька секунд вони стояли, не рухаючись, ніби не вірячи своїм вухам.

— Пішли всі геть! Стояти! Геть! Лежати! Стояти!

Я навмисне віддавав, без жодної логіки, різні команди, сподіваючись, що вони можуть їх знати зі свого минулого життя з людьми (якщо вони коли-небудь жили з ними).

Раптом одна стора дико закричала, і все стадо — включно з товстуном — в паніці кинулося геть від мене, нараз визнавши в мені людину.

Я полегшено зітхнув і почав гладити по спині тремтячу Машу: бідна, скільки ж тобі ще терпіти? Швидше б нас убили — щоб усе це раз і назавжди скінчилося.

Незабаром настала ніч. Нам принесли — у великій, на два відра, каструлі — якоїсь юшки, яку я змушений був сьорбати разом з іншими сторами (після тієї сцени біля паркану вони вже не чіпали нас із Машею і навіть намагалися не наближатися).