Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Роблячи зарядку, я забув про Машу. Вона лежала нерухома, майже зникла під снігом.

Я кинувся до неї, стер рукою сніг з її обличчя та плечей. Зі стегон. Вона була як лід.

Я почав посилено терти і щипати її — навіть бити, з роз­маху, долонею. Тому що вона не подавала жодних ознак життя.

Завмираючи від жаху, я приклав вухо до її грудей і в абсолютній страшній тиші гір ясно почув слабке биття її серця.

З подвоєною силою я взявся розтирати її.

Лише хвилин через десять вона почала рухатися, щось бурмотіти — і нарешті сіла, не розплющуючи очей, похитуючись.

— Прокинься! — кричав я. — Машо! Прокинься!

Вона все ще погойдувалася. Повіки опущені.

Тоді я вдарив її долонею по щоці, потім —­ по іншій. І ще раз по тій. І по іншій.

Її голова мотнулася зліва направо, справа наліво, і во­на закричала! Від болю, від протесту — не знаю. Головне, що вона кричала — дарма що крик її був схожий на крик тварини — в ній прокинулося життя!

Наступної миті вона зірвалася на ноги й відскочила від мене: я ледве встиг утримати її за руку, на самому краю ущелини.

— Машо! — кричав я. — Машо!

Не знаю, що було зі мною — сльози самі бризнули з очей: відчай, радість, що вона — що ми — живі, пережитий страх, що вона впаде у безодню — все це підступило до горла і вирвалося в крикові якогось благання і заклику.

Маша завмерла, неначе впізнаючи і не впізнаючи мене, і раптом кинулася до мене, обійняла мене сама, почала гладити по голові і губами ловити на обличчі мої ганебні сльози.

— Машо, ми мало не замерзли, — схлипував я, не в змозі заспокоїтися. — Скільки ми так будемо мучитися?

Вона не розуміла, про що я говорю, але тонко відчувала мій стан. І це було диво, незрівняне з жодним «розумінням». Я раптом відчув себе маленьким в порівнянні з нею — неначе був у надійних і сильних руках, які врятують мене.

У відповідь на мої ридання вона цілувала мені обличчя: обличчя і шию, і плечі, і руки. І не було нічого більш заспокійливого та підбадьорливого, здатного дарувати якусь незрозумілу силу, ніж ці її поцілунки.

Заспокоївшись в її обіймах, я почав думати, як нам врятуватися. Судячи з того, як високо висів місяць, до ранку ще далеко. А ми не зможемо присідати і вставати багато годин поспіль. Чи годинами розтирати одне одного. Ми швидко втомимося.

Холод вже знову входив в нас, атакуючи все більше поверхню нашої нічим не захищеної шкіри. Знову ціпеніли м’язи, дерев’яніли суглоби.

Я подумав про камінці, які тягав у кошику з їжею. Можна було б спробувати спалити прути, з яких зроблено кошик. Потім, можливо, якби утворився жар, можна було б підтримувати деякий час вогонь з гілок куща. Вони сирі, але, може, вони би встигли підсохнути і спалахнути?

Я повинен був щось робити. Вийняв із кошика камінці і почав бити їх один об одного, спрямовуючи іскри на траву, якою було вистелено дно кошика (наші мізерні припаси я поклав збоку). Трава навіть і не думала загорятися. Сніг промочив її наскрізь.

У відчаї я розламав один із прутів на дрібні друзки і почав скеровувати на них іскри.

Але це було нерозумно. Ніколи друзки не займуться від іскри.

Втомившись, я опустив руки, все ще не випускаючи камінців. Боже, вся мета тепер для мене концентрувалася в одному: добути цей чортів вогонь. Людина живе і не знає, що всі її турботи і переживання можуть коли-небудь здатися смішними і непотрібними, звестися до одного: видобути нікчемний димок.

Маша знову підозріло знерухоміла, завмерши в уже знайомій мені позі: коліна — до грудей, перехрещені на грудях руки — на плечах.

— Машо, не спи! — сказав я якомога голосніше. — Спати — не можна!

У відповідь вона дивно кивнула головою: підборіддя її впало на груди, волосся звісилося, сягаючи живота. Підвести голову вона, видно, не мала вже сили.

І тут мене осяяло — волосся! Її волосся!

— Машо, — я підскочив до неї, розтермосив її за плечі. — Нам потрібне твоє волосся, розумієш? Волосся.

Я вказував пальцем на хвилю, що спадала їй на плечі.

— Лягай, ось тут. Ось так.

Я поклав її на спину, головою на камінь, і, знайшовши гостру частину на камені, яким добував вогонь, почав цією частиною водити поперек пасма її волосся.

— Потерпи, якщо боляче, — сказав я.

Не відразу, але мені вдалося, водячи каменем по каменю, відітнути доволі велике пасмо, на яке я, не гаючись, почав кресати снопи іскор. Волосся — тонке, жирне (Маша не мила його вже багато днів) — відразу затріщало. Слідом за знайомим димком з’явилося полум’я, в яке я негайно почав кидати дрібні друзки з прутів.