Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Тепер моє життя, все моє щастя — була ця... жінка. Так, жінка, що лежала переді мною гола, зі заплющеними очима і стукотіла зубами від ознобу.

Як на зло, місце, де ми спали, було голе. Жодного деревця. Не було навіть трави. Кілька рідких кущів, мокрих від роси, які нізащо не загоряться від іскри.

Усе, що я міг зробити зараз для Маші, — це зігріти її. Я не міг дивитися, як вона все більше тремтить, усім тілом, мов осиковий лист. Але я був безсилий. Мені залишалося тільки молитися Богу, який, якщо й існував для мене раніше, то був чимось абстрактним і далеким, який, якщо і буде мати до мене стосунок, то хіба що десь там, за межею життя... Але тепер тільки Бог міг мені допомогти. І я, ставши на коліна, почав шепотіти якісь божевільні слова, які дивували мене самого. Я казав, що знаю, що грішний, що всі ми, люди, жахливо грішні, ми чудовиська, ми їмо і мучимо інших людей. Але нехай Бог покарає мене, нехай я помру, а не вона — невин­на, безсвідома істота, дитя, чиста довірлива душа... І тут же я лякався своєї думки: що вона буде — хай і здорова — робити без мене? Тут, під перевалом? Вона точно загине, позбавлена власної волі та стороннього керування, в глибинах диких гір. І я просив, аби Бог зберіг життя нам обом. Я клявся, що, якщо Він зробить це, я буду молитися Йому щодня, не буду Його забувати, як колись. Щодня будитиму в собі віру в Нього. Я навчу Машу цій вірі! Роз’ясню їй, що є Бог, розповім, що це таке.

В кінці цієї безумної мимовільної молитви на мене зі­йшов якийсь спокій. «А якщо ні, — сказав я подумки, — то нехай буде воля Твоя. Я втомився жити. Життя — занадто складне, щоб його зрозуміти. Забери, забери нас до себе обох. Нехай я і вона, нехай ми помремо — наче нас взагалі не було». Можливо, вперше в житті я обливався солодкими сльозами, не соромлячись нікого (навіть себе!).

Я піднявся з колін, неначе вже попрощавшись з усім. З усім змирившись: «Хай буде, що буде».

Машу била справжня лихоманка: її зуби вибивали «д-д-д-д...» Руками вона інстинктивно трималася за обидві груді. Що робити? Чим її накрити, зігріти?

Я приклав руку до своїх грудей і раптом відчув, що теж замерз. Почав стрибати, на одному місці, так інтенсивно, що хвилин через п’ять моя шкіра порожевіла і на спині виступив піт. У холодному ранковому повітрі від мене валила, підіймаючись угору, пара.

Тоді я підбіг до Маші й ліг на неї. Вона тремтіла піді мною, мов заєць, мало не підкидаючи мене. Потім — раптом — тремтіння припинилося. М’язи її ніг, рук, живота, шиї розслабилися. Ледь припіднята голова відкинулася назад і трішки вбік — рот широко розкритий. Я фізично відчував, як тепло мого розігрітого, як грубка, тіла входить у неї. На обличчі її з’явилася якась подоба блаженства. Бідна.

Я лежав так, слухаючи — грудьми — биття її серця, поки не відчув, що м’язи її знову тверднуть. Я швидко остигав.

Тоді зірвався і почав знову присідати, стрибати — по­ки не довів себе, за лічені хвилини, до поту: і знову ліг на неї, тремтячу. Вона знову легко зітхнула, щойно тремтіння вщухло. Я перевернув її на живіт і почав зігрівати — всією довжиною свого тіла — її спину.

І раптом вона почала блювати — вивернувшись на бік, підігнувши коліна. Виблювавши те, що було у неї в шлунку, заспокоїлася. Я шукав причину: може, отруїлася? Адже ми багато чого їли сирого — їли, здається, напередодні гриби. Я брав тільки гриби, які знав. Але міг і помилитися. Або міг не побачити, як вона знайшла і з’їла який-­небудь отруйний гриб.

Я зігрів її, і вона заснула.

Того дня ми так і не піднялися на перевал. Ні того, ні наступного...

Маша лежала бліда, ще більше змарніла (очі глибоко запали, під очима сині кола) — але вже не тремтіла. На щастя, наступного дня небо було без єдиної хмаринки і, щойно сонце піднялось у зеніт, я виніс її на руках із тіні, яку відкидала скеля.

До полудня стало по-справжньому спекотно. Маша нарешті прогрілася, лежала, заплющивши очі. Неначе в забутті. Проте з її обличчя було видно, що вона повністю розслаб­лена й відпочиває. Їй було добре.

Я пішов на пошуки їжі й повернувся, зібравши трохи ягід (нічого більше в цій місцевості не було), лише через годину. Повернувся й остовпів, охоплений жахом. Маша сиділа — все обличчя, і руки, і живіт, і ноги були в крові — й невин­но дивилася на мене.

— Що сталося? — я кинув кошика і почав обстежувати її тіло. Звідки кров?

І тоді вона зробила рух рукою між стегон, затримала там на мить і повільно вийняла. Рука була у свіжій крові.

— Машо...

Боже, який я дурень! Я зовсім забув, що вона жінка. Боже, невже ця хвороба — всього лише її «дні»?