Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Або ми замерзнемо, або завтра, до ранку, будемо живі й піднімемося на цей проклятий перевал. Що чекає нас там, за перевалом — і чи чекає взагалі що-небудь, — я намагався не думати.

Я притягнув Машу до себе, і так, зігріваючи одне одного, ми сиділи, дивлячись на близьке небо, яке занурювалося в темінь.

Ніч у горах настає швидко. Через півгодини ми вже сиділи, з усіх боків оточені яскравими миготливими зірками, які зривались і падали різко вниз кожні десять секунд. Машине серце голосно стукало просто мені у бік. Що зараз відчуває вона? Вона ніколи не була в горах і ніколи не бачила такого видовища.

За нашою спиною був схил, за два кроки перед нами — провалля невідомо якої глибини. Я раптом подумав: Боже мій, де це я? З ким? Що я тут роблю? Але вже наступної секунди відчув, як земля йде у мене з-під ніг від таких думок, і я заборонив собі думати. Не думаючи — я просто був : таким, яким був, яким повинен бути в таку мить. Був узагалі.

Ми прилягли, випроставши ноги в напрямку куща й ущелини. Нам у спину вперлося каміння.

— Спати, — прошепотів я, обіймаючи Машину голову, притулену до моїх грудей. — Спати...

Не знаю, скільки ми проспали. Але прокинувся я від жахливого холоду. Спочатку навіть не зрозумів, де я: все нав­коло було білим. Маша спала, підігнувши ноги й увібравши голову в плечі, вся біла... від снігу. Так, це був сніг, що випав з якоїсь хмари, яка проходила над горою.

Я помацав Машині плечі, спину: шкіра була холодна, як лід. У першу мить я злякався, що вона, можливо, вже замерзла: як вона може спати на такому морозі? Але з її рухів і незадоволеного бурмотіння (я виліз з-під неї, поклавши її голову на коліна) зрозумів, що вона жива. Може, стори більш витривалі до холоду? Адже їх дуже рідко вдягають — лише у великі морози.

Я сів поруч і почав дивитися на залиті місячним світлом (самого місяця не було видно) гори. Для кого вся ця краса? Хто її, крім мене, бачить? Я намагався думати на абстракт­ні теми, шукаючи в цьому приємне забуття і стабільність.

Пролунав звук, і я повернув голову. Маша сиділа, обіймаючи себе за плечі, зігнувшись. Ось і до неї мороз добрався. До ранку ж іще, либонь, годин зо п’ять. Найгірше, що тут не побігаєш. Стрибати — я подивився на провалля поруч — і то небезпечно.

Ми сиділи, не промовляючи ні слова. Довго, дуже довго. Здавалося, минула ціла вічність. Насправді ж — я знав — минуло хвилин десять (мені було відомо, що таке безсонні ночі).

Витримувати холод ставало нестерпним. Я відчував, як мої кінцівки все більше ціпеніють: я не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Холод пробрався до кісток і скував мою волю. І — що найстрашніше — в цьому байдужому заціпенінні я відчув раптом якусь насолоду. В певний момент холод, що оселився в мені, перестав бути холодом: мені стало ніби тепло, потягнуло на сон.

«Я ж замерзаю!» — подумав я, але не було сили напружити бодай один м’яз: спи, ні про що не думай, тебе чекає солодке забуття, розслабся, навіщо жити, яка різниця, рано чи пізно доведеться заснути назавжди...

Проте якась інша сила в мені, яка теж була мною, пручалася, не дозволяла повністю заснути, намагаючись підняти мені повіки. В якусь мить, коли я вже, здавалося, заснув, ця сила взяла і підняла мені повіки: і я побачив присипану снігом Машу, яка лежала, повалившись на бік, і свої ноги в снігу: побачив — неначе з висоти орлиного польоту — двоє скоцюрблених замерзлих тіл на виступі стрімкої скелі, поруч з безоднею, раннього морозного ранку...

— Ні, — прошепотів я навмисне вголос, борючись із жахливою силою, яка завалювала мене знов у сон, — ні...

Але я не міг уже поворушити ні рукою, ні ногою! Треба було хоча би розтерти себе, почати рухатись — і тоді я врятуюся, врятую Машу. Але руки зовсім заніміли — не було вже рук, не було нічого. І тоді я — не я, а щось у мені — розслабило мені низ живота: і — як останній порятунок — я відчув, як мої стегна, коліна, від яких повалила вгору гаряча пара, оживають. Я почав їх відчувати, і — зусиллям волі — кинув руки-палки туди, до життєдайного струменя, що виходив із мене самого. І вони почали швидко відтавати, з’явилася — разом з ломотою — чутливість у пальцях.

Наступної секунди (щойно скінчився струмінь) я зірвався і, не знаючи сам, що я роблю — узявся присідати і вставати. Присідати і вставати.

Мені знадобилося чимало часу, щоби розігнати вже застиглу кров; і навіть коли я вже весь — із мене валила пара — зігрівся, то все ще продовжував присідати і вставати, ніби боячись, що, варто мені зупинитися, я знову заціпенію і впаду. І цього разу вже засну навіки.