Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Мені хотілося стрибати, кричати від радості.

Маша тим часом витерла руку об груди і знову полізла між ніг.

— Машо, не можна! — сказав я, хапаючи її за руку. — Не можна!

Всі стори добре знали це слово.

Вона здивовано подивилася на мене.

Дурна, її цікавив лише яскравий колір крові, значення якої вона не розуміла.

— Ти по-справжньому захворієш, якщо будеш туди лізти.

Я легко — щоби вона краще зрозуміла — вдарив її по руці.

— Зна, — сказала Маша.

— Правильно, не можна. Не можна.

Їй полегшало до кінця другого дня. Як на зло, в цьому місці не було ще й струмка — і не було чим її підмити. Вона ходила туди-сюди, і я намагався не дивитися, як по її ногах повільно течуть до колін тонкі цівки крові.

Ми почали сходження на третій день. Звечора я дав їй з’їсти п’ять горіхів із нашого «недоторканного запасу», що­би зранку вона мала більше сил. Нам хай там що потрібно було пройти перевал за день: ми не могли ночувати там за майже мінусової температури.

Ми йшли вже четверту годину, петляючи вздовж гори, що здіймалася мало не суцільною стіною, ішли, постійно ризикуючи послизнутись і з’їхати вниз по дрібних камінцях, ­якими змушені були йти до незрозумілої мети. Я сподівався бути на перевалі в обід, коли сонце пройде зеніт і почне хилитися туди, в долину, яка нас чекала і якої ми ще звідси не бачили.

Однак уже минула обідня пора (ми перекусили з наших мізерних запасів — не було ні часу, ні сенсу шукати тут їжу: на голому, позбавленому життя, схилі), а перевал все ще нависав високо над головою

— Швидше, Машо, — я раз у раз показував їй на сонце, яке загрожувало от-от сховатися за перевал. — Ми не встигнемо спуститися.

Здавалося, вона розуміла. Бо, напружуючи м’язи своїх­ сильних ніг, починала з великим завзяттям дертися вгору. У небезпечних місцях (а іноді ми повинні були проходити над ущелинами) я страхував її знизу. Тепер вона знову, уже не зі своєї вини, нагадувала стору: ноги в старій і у сві­жій крові, яка ще трохи стікала поверх засохлої. Але я сам уже два дні не мився, відчував себе брудним; мені здавалося, я погано пахнув.

Ми так втомилися, піднімаючись, поспішаючи встигнути, що «людське» відійшло якось на другий план — для неї і для мене. Коли йдеться про життя, про виживання — не до «людського». Ми мочилися і випорожнювалися, як тварини, де попало, не гаючи часу, не звертаючи ні на себе, ні на іншого жодної уваги. Встигнути. Встигнути до заходу сонця.

Ще через годину (сонце вже зникло за скелею, і нам відразу стало холодно) я зрозумів, що ми не встигнемо. Я прорахувався. Не врахував висоти перевалу. Або наших виснажених голодом і багатоденним походом сил.

Що робити? Спускатися вниз не було сенсу. Тобто ми ще могли опинитися до ночі (якщо не зірвемося в ущелину) біля вихідної точки: але завтра? У нас не було шляху назад. Завтра ми знову повинні будемо підніматися — і знову приблизно в цей час будемо на цьому місці. Вийти раніше, вночі, не можна було також: вночі ми майже без сумніву злетіли б у найближчу прірву.

Залишалося тільки одне, непередбачене, неможливе: ночувати на перевалі. На морозі і без вогню.

Я підняв голову, прикидаючи скільки часу ще треба до нього підніматися. Години три-чотири. Якраз до ночі, якщо пощастить. Спуститись уже не встигнемо. Але в такому ра­зі чи не краще заночувати прямо тут, під перевалом, де на кількасот метрів нижче, на кілька градусів тепліше, ніж на вершині, й немає таких сильних вітрів? А завтра вранці вже піднятися на перевал?

Я почав шукати яке-небудь плато на схилі. Він був майже стрімкий, і не могло бути й мови про те, щоб утриматися на ньому, не скотитися під час сну. Я не уявляв, що робити, якщо плато тут немає.

Маша не розуміла, чому ми, так поспішаючи до перевалу, раптом перестали підніматися. Дивилася на мене запитально, спостерігаючи за моїми незрозумілими пошуками, всім своїм виглядом вимагаючи пояснень. Раніше їй не обов’язково було розуміти, знаходити у всьому логіку.

— Так треба, — сказав я у відповідь на її погляд. — Треба.

Ще було занадто складно пояснити їй ситуацію.

Вона заспокоїлася, лише коли я знайшов усе-таки щось схоже на горизонтальну поверхню — за два метри від ущелини. Клаптик два на три метри. Це було небезпечно, але ­виходу не було. На щастя, просто над прірвою ріс кущ, який якось нас страхував.

— Спати, — сказав я, вказуючи на плато. — Тут будемо спати.

— Пати, — повторила, смакуючи звуки, Маша.

Ми сіли. Стояла тривожна тиша. З ущелини тягнуло вологістю. Низько, над самою головою, пливли хмари.