Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Камінь, що його кинув хтось зі сторів, влучив мені прямо у щиколотку.

— Що ж ви робите, сволота... — я не встиг підвестися, як мене схопили за руки і за ноги й під переможні верескливі крики самок, які відразу ж звідкись прибігли, потягнули геть з галявини.

Мене несли на плечах, ніби якусь впійману тварину, мертвою хваткою втримуючи за шию, кисті та ступні. Гілки боляче шмагали мене щоразу, коли ми проходили під низько навислими деревами та ліанами.

Минуло десь півгодини, перш ніж я опинився на якійсь галявині перед величезною печерою. У ніс ударив запах ди­му, випорожнень і смаженого м’яса. Самки щось робили біля каструль (точнісінько таких самих, якими користувалась Ельза), але коли мене внесли, покинули багаття й підбігли до мене. Вони мацали мене своїми грубими пальцями, іноді боляче щипаючи, одна самка навіть запхала навіщось мені пальця до рота, неначе то було дупло, в якому можна було що-небудь знайти.

Мене зняли з плечей, прив’язали (справжнісінькими мотузками) до якогось сухого дерева біля багаття і на деякий час залишили у спокої.

Я нарешті зміг трохи заспокоїтися й отямитися. Безумовно, це були стори. Але в їхній поведінці було дуже мало «від стора». Тепер я зрозумів, що мене вразило в них: їхні жвавість, імпульсивність, якась упевненість, розкріпаченість у жестах, почуттях, криках. Якась одухотворена їхня радість, якої я ніколи не бачив у своїх сторів. Це були вільні, позбавлені опіки, полишені самі на себе стори. Коли я тоді заговорив до них по-людськи, паніка піднялася лише на мить, та й то вона охопила не всіх. Наступної секунди в мене вже полетів камінь. Щоби стор кинув камінь у людину?

Що буде зі мною, я навіть не міг уявити. У цьому було й полегшення: я майже не думав про свою долю. Якби вони були людьми, я би міг хоч якось передбачати їхні дії. Але навіщо я знадобився цим істотам, чиє життя було таким не схожим на життя мені відомих сторів, — я уявити не міг.

Тим часом стори якось дивно ходили туди-сюди, іноді збиваючись у купки, щось вигукуючи, потім знову розсипаючись: так, ніби вони були п’яні, не знали, що робити. Я не міг збагнути логіки цього їхнього броунівського руху. То вони сідали і так сиділи деякий час, колупаючи навіщось палицями землю, то раптом схоплювалися, ніби вирішивши діяти, — але дії не було. Пройшовши метрів десять, змінивши тричі напрямок, вони знову сідали... Кілька самок біля каструль поводилися більш осмислено: вони щось кидали в каструлі, мішали там щось брудними палицями, підібраними тут же, біля вогнища. Одна з них тут же випорожнилася, не відходячи від багаття, — й ніхто не звернув на це уваги. Взагалі, цілу галявину було рясно здобрено випорожненнями, яких ніхто не прибирав, над нею стояв гострий запах сечі, від якого трохи паморочилось у голові. Самі стори були страшенно брудні, багато хто зі засохлим на сідницях, а то й на боках, спині лайном (видно, вони в ньому спали). Товстун величезного зросту, з пудовими біцепсами, сидів на високому камені і, не звертаючи ні на кого уваги, грався зі своїм великим членом і значних розмірів мошонкою.

На мить мені стало моторошно. Відчуття кошмару, кошмару всього мого (нашого?) життя, яке раз у раз навідувало мене в останні роки та яке я посилено гнав від себе, досягло тепер апогею. Дикість, що оточувала мене, страшний хаос: хаос рухів, інстинктів, фізіології, що панував тут, — змусили мене здригнутися. Як ніколи раніше, до мене дійшло, що стори — позбавлені розуму: тут, на цій галявині, панував не розум. І звідси — від відсутності свідомого начала — це гнітюче враження їхньої безпорадності. Безпорадності і... непередбачуваності.

Тим часом сонце пройшло зеніт і тепер швидко закочувалося за виступ скелі. Денна спека спадала, я почав відчувати холод всією поверхнею шкіри. Мліли міцно зав’язані з протилежного боку стовбура руки. Де Маша? Що вони з нею зробили? Чи, може, вона встигла втекти?

Це останнє припущення аж ніяк мене не втішило. Куди вона піде? Я був її розумом і її волею — я, рухаючись разом із нею, надавав загального сенсу її зусиллям. А тепер? Тепер вона, можливо, дереться на яку-небудь гору, сама не знаю­чи, навіщо — аби тільки рухатися. Що вона, бідна, буде робити, піднявшись ? Як це жахливо — не мати мети.

Мої думки перервали якісь крики. Двоє рослих бородатих сторів (усі самці, крім зовсім юних, були бородаті) тяг­ли з печери за ноги величезну самку, яка кричала. Її потворний живіт з’їхав набік, а гарбузи грудей волочилися по землі. Вони що — так поводяться зі своїми старими? Броунівський рух на галявині пожвавився, стори почали якось дивно штовхати один одного в груди, збиваючись у купу навколо жертви (я майже не сумнівався, що це — жертва).