Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

П. І.Гаразд. Повернімося до суті проблеми. Чи справді ­стори зберегли, як ви кажете, «людську подобу»? Більшість, навпаки, вважає «очевидним фактом», який не вимагає доказів, що стор — не людина, що він не має «людської подоби». Адже, поклавши руку на серце, визнаймо: стор — це стор. Він і сидить, і їсть, і рухається не як людина. А може він думати? Якщо в нього немає мови? Що ж до почуттів, то чим є почуття без людської свідомості, яку визначає, як відомо, мова? Хіба не тим самим, що й почуття інших тварин, «свиней і корів»? Ми ж не будемо заперечувати, що свині та корови мають відчуття: відчувають радість, страх, оргазм... Що би ви відповіли на ці аргументи ваших опонентів?

А. Дорман.Я згоден, що дорослий стор, такий, як він є зараз , — більше нагадує тварину. Це тому, що ми йому зі самого початку створили тваринні умови. Та я не втомлююся повторювати, що це люди, з яких ми ось уже півтори тисячі років, у кожному поколінні, робимо — так, ми, своїми руками — тварин. Ми страшніші за фашистів, бо у нас навіть сумніву не виникає, що ми маємо справу з твариною, тоді як фашисти, навіть найжорстокіші, все-таки були приречені на тривалу боротьбу зі своєю совістю, яка не бажала замовкнути. «Нижчу расу» вважали все-таки «нижчою расою людей». Для свідомості фашиста це були люди: у нього й думки не виникало вважати їх «тваринами» — такими, як кінь чи корова. Але в такому разі, за такої свідомості, необхідно було постійно придушувати в собі голос: «Що ж ти робиш з людиною ?» Доповнення «з людиною нижчої раси » мало що змінювало, розумієте?

Однак протягом поколінь колишня гуманістична свідомість (її вимушеними спадкоємцями і були фашисти!) трансформувалась у ту «постгуманістичну», абсолютно безсовісну свідомість, яку ми маємо сьогодні. Сучасна людина навіть не розуміє, про яку «совість» ми їй говоримо — про які «жорстокість» і «несправедливість», про яке «людоїдство».

Коли я заявляю, що стор зберіг «людське обличчя», я маю на увазі, що він зберіг саму можливість стати людиною. Треба лише від народження помістити його в людське суспільство. Навіть дорослі стори, що живуть серед людей, невпізнанно змінюються впродовж декількох років, швидко засвоюючи людські поняття. Як бути з цим? Це довели ті досліди, які ми провели. Чому протягом тисячоліть Рейх, який володіє непорівнянними з нашими можливостями, жодного разу не провів подібних дослідів? Тому що це ставило би під загрозу самé його існування як системи. Так, я хочу тут на повний голос заявити: ми ніякі не «постгуманісти» — ми всі постфашисти і живемо в постфашистській планетарній державі. І постфашизм — це найстрашніший фашизм, тому що неусвідомлений, «зі спокійною совістю». Ми не можемо і не хочемо жити в цьому жахливому суспільстві рабовласників-людожерів, яке може приснитися хіба що в кошмарному сні.

П. І.Пане Дормане, і все-таки ви не заперечуєте, що умовною є межа не тільки між людиною і стором, а й між людиною і, скажімо, мавпою? Вас і вашу партію звинувачують у бажанні зруйнувати за допомогою інстинкту «спорідненості з усім живим» саме життя людини. Почуття «рівності», «спорідненості» з тваринним світом роб­лять неможливими експлуатацію та поїдання цього світу, без чого ми не можемо собі уявити людини, її вільного часу, культури...

А. Дорман. Так, якщо вже на те пішло, ми вища раса, фашисти стосовно тварин, які для нас — буквально ніщо, лише ґрунт для нашого власного «проростання». Справжнє коріння фашизму веде туди, в наше ставлення до тварин. Але це інше питання, тут ми докопуємося до якоїсь страшної та неприємної таємниці людського існування. Що ж до сторів, то вони, повністю тілесною будовою повторюючи людину, але перебуваючи у статусі тварин, лише загострили проблему відповідальності людини перед тваринним світом як таким. Але стори, повторюю, люди, як і ми. Це — проблема ставлення людини до людини (що набагато зрозуміліше сьогоднішній більшості), а не проблема ставлення до тварини.

П. І.І останнє питання, пане Дормане. Я вас, звичайно, не питаю, де ви зараз ховаєтесь. Але чи могли би ви принаймні повідомити нашим читачам, що ви тепер збираєтеся робити? Як будете поводитися у цій новій для вас ситуації?

А. Дорман. По-перше, не можу погодитися з вами, що я «ховаюся». Я живу повноцінним життям, як і раніше, — але ще більш гостро, ніж раніше, відчуваю свою свободу. Якщо я, людина, повинен бути обережним, щоби мене не позбавили волі — то це насамперед сигналізує про те, в якій державі ми живемо. Нарешті вона показала своє справжнє обличчя. У ній спрацювали приспані гени ­історичного суспільства. Все повторюється, через тисячу років! ­Знову свобода і саме життя людини — під загрозою.