Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Тепер відповім на другу частину вашого запитання. Ми будемо продовжувати боротьбу. Боротьбу за розум і серця людей. Як вам відомо, ми беззбройні. Але наша зброя — істина. Ми також — не приховую — переконані, що наші імена колись буде вписано золотом в історію майбутнього — справедливого, не людоїдського — суспільства. Коли-небудь про нас — і про вас теж — скажуть, що ми були першими, кого жахнуло те, до чого всі звикли. З висоти майбутнього нашу тисячолітню історію оцінять як якийсь «фільм жахів», як поганий сон людства. Так, ми — люди, які отак все відчувають і бачать, — і є першими людьми майбутнього, що поспішає нам назустріч. Ми випередили свій час.

П. І.Що ж, можна лише позаздрити вашому оптимізму. Дякуємо вам за згоду зустрітися.

Від редакції

Редакція вважає за потрібне заявити, що, поділяючи багато в чому почуття і думки пана Дормана та його спільників, усе-таки залишається редакцією незалежного суспільного органу, який не входить до жодної зі структур ПКГ. «Пошук істини» аж ніяк не планує ставати рупором якоїсь однієї партії. Його завдання — саме пошук правди, а не пропаганда уже «готової» істини. На наш погляд, істина занадто складна, щоби бути простою та однозначною. Про це свідчать і листи наших читачів, які пропонують нерідко цілком несподівані (але зате дуже конкретні — чого ми не зустрінемо все-таки у пана Дормана) способи розв’язання «проблеми сторів». Ось один із цих способів (з огляду на останні події, ім’я та прізвище автора ми змінили):

«Шановна редакціє! Я повністю згоден із тим, що ми не маємо права експлуатувати тварин, які нічим тілесно не відрізняються від людей (і навіть називати їх “тваринами”). Тим більше не маємо права поїдати їх! Але що насправді робити з мільярдами цих істот, що кількісно перевищують нас, так званих “людей”, у сотні, а може, й у тисячі разів?! Куди їх подіти? Яке життя їх чекає поза хлівом, фермою, загородою?

Поки що нам ніхто не дає відповідей на ці питання. Ось моя пропозиція, над якою я довго думав. На мій погляд, найголовніше — щоб у майбутньому “сторів” не було. Для цього необхідно просто фізично знищити все поголів’я сторів, залишивши, можливо, тільки новонароджених, котрих треба помістити до людських дітей. Тоді вже в наступному поколінні на планеті будуть жити тільки люди. А може, треба знищити й дітей сторів, якщо немає гарантій, що з них вийдуть нормальні людські особини. У такий спосіб ми одним махом розрубаємо гордіїв вузол.

Розумію, що пропоную дуже жорстоке вирішення. Та керуюся тим, що “суспільство без сторів” є необхідним насамперед самій людині: щоби вона могла спокійно дивитися на себе в дзеркало, в очі своїй совісті. Ці стори загинуть, але не буде майбутніх поколінь сторів, які будуть страждати від експлуатації, яких будуть тягти на м’ясокомбінати, робити з них ковбаси. Весь цей жах закінчиться.

До того ж хіба сьогодні ми більш милосердні до сторів? Хіба є різниця, чи вб’ємо ми всіх існуючих на сьогодні сторів за один рік, чи будемо вбивати їх поступово протягом десятиліть (дозволя­ючи їм тим часом розмножуватися)? Мені здається, жорстокість та сама. Але у випадку фізичної ліквідації всіх сторів на планеті це буде остання жорстокість. Після неї почнеться нова — власне, людська — ера людства.

З повагою,

Андрій Гольцербах-Чих»

Я прокинувся від шуму — якихось різких звуків, як ніби ламали гілки, від якихось навіть, як мені здалося, голосів.

Розплющивши очі, я побачив себе оточеним голими людь­ми, з палицями і з камінням у руках. Вони видавали різкі звуки, показуючи пальцями на мене. Придивившись, я побачив, що вони були обох статей: самки трохи масивніші за самців, більш рухливі та верескливі. Вони навіть підскакували від збудження на місці і штовхали самців у спини. «Це ті, які втекли з ферм», — було моєю першою думкою.

Я озирнувся, намагаючись побачити Машу, але на тому місці, де вона спала, я побачив лише зім’яту траву.

Я схопився на ноги. Самки пронизливо закричали і коло, що мене оточувало, розсипалося.

— Чого вам треба?! — голосно запитав я.

Почувши мою мову, велика частина сторів (хто ж це ще міг бути, як не вони?) кинулася навтьоки. Однак кілька самців, більш дебелих, залишилися стояти на місці. Один — найбільший, мало не вдвічі товстіший за мене, з величезними жилавими біцепсами — стояв найближче, грізно втупивши в мене очі.

— Чого вам треба? — звернувся я до них і раптом упав, скрикнувши від болю.