Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

А ми?

Найболючіше мені було побачити серед тих, хто шматував тіло, Машу. Вся закривавлена — обличчя, груди, живіт у крові, як і в решти — вона з якимось незрозумілим мені (чи таким уже й незрозумілим?) азартом копошилась усередині великого живота, витягаючи звідти якісь органи...

Я силою змусив себе відвернутися від вражаючого видовища, що заворожувало своїм жахом.

Ще через годину м’ясо було готове: зварене в каструлях, підгоріле (вода давно википіла)... Стори їли його, обпалю­ючи піднебіння, жадібно заковтуючи напівсире, хто де: біля багаття, в печері, під деревами, тут і там.

Уже майже байдужим поглядом я споглядав їхні злягання, які відбувалися спонтанно та безладно, в різних місцях і позах, після ситної вечері (тут же вони і випорожнялися). Може, хтось злягався і з Mашею — я не міг тепер розрізнити її в сутінках, які з кожною хвилиною дедалі густішали, знаменуючи початок ночі.

Маша. Саме тепер, коли я побачив її «твариною», у мене стиснуло серце. Сам не помічаючи того, я плакав: оплакував ту, мою Машу, Машу-людину, яку я глибоко відчув, яку вирізнив, ще коли вона була «нічим», частиною мого господарства. Невже я помилявся? Її сльози, обійми, її суто людська одухотвореність, її ніжність до мене — адже це все було. Це не був сон. Невже вона змішається тепер із цим стадом (інакше я не міг його назвати) й... озвіріє... Це було гірше, ніж якби вони її вбили — тоді, на чорничній галявині. Ніж якби вона померла.

Хтось торкнувся до моєї шиї, і я здригнувся. Маша! Ні, то була не вона — якась інша самка: вся темна — чи то від бруду, чи від крові. Я бачив тільки її невиразні обриси, тому що ніч уже майже заполонила долину.

— Що тобі треба?

Вона не злякалася мови — присіла біля моїх ніг, різко­ пахнучи випорожненнями, і ще чимось, крім того, і почала гратися з моєю чоловічою природою. Я, прив’язаний, нічого не міг зробити. Гралася довго, потім, не домігшись нічого, підвелась і притулилася до мене. У мене не було жодного бажання (я був у стресі), але теплота її тіла (адже вона, на відміну від мене, рухалася) була приємною несподіванкою. Вона стояла так вічність, зігріваючи мене (за що я був їй вдячний). Потім я відчув раптом біль на щоці й мимоволі скрикнув: вона боляче вкусила мене і втекла. Що це було, навіщо?

Вогонь згас, і я бачив тільки жар золи, яку раз у раз роздмухував нічний вітер. Стори перетворилися на нереальні тіні, вешталися туди-сюди перед очима. Нарешті й тіні пере­стали миготіти — все затихло.

Тепер тільки я зміг нарешті зосередитися на собі. Гинути? Тут? Сьогодні вони про мене забули. Але завтра сон­це освітить скелю, галявину — і вони побачать мене, прив’язаного до дерева. І якщо вони будуть голодні (і якщо у них немає там, у печері, ще людей) — вони вб’ють мене і з’їдять, напівсирого, як з’їли ту нещасну жінку (хоча тоді на її вигуки: «Скоти!» — мені й хотілося щоразу відповідати: «А ми з вами хто?»).

Я спробував хоч трохи вивільнити руки, дістати пальцями до мотузки. Марно. Вони перехопили мені кисті майстерним вузлом: ми самі вчили їх в’язати ці вузли: для роботи в полі зі сіном, у лісі — з дровами... Ми вчили їх багатьох речей, щоб вони якомога більше приносили користі.

Трохи відпочивши, я почав присідати і вставати, намагаючись таким чином перетерти мотузку об стовбур. Але стовбур, як на зло, був сухий, без кори, майже гладкий. Втомившись, я сів на землю.

Невже доведеться померти?

Сам не помітив, як провалився в глибокий сон, який приніс звільнення.

Я к ми вже повідомляли, спеціальній службі Вищої Контрольної Ради було доручено пошук і затримання членів ПКГ, які залишалися на волі. Останніми днями затримано близько сорока осіб. Керівник партії пан Дорман, однак, усе ще продовжує активно діяти, про що свідчать його інтерв’ю, а також листівки та газети, які друкує він і його спільники.

Як нам повідомили у прес-центрі ВКР, сліди пана Дормана ведуть у Панджарські гори, де, за деякими даними, знаходиться табір його партії. Якщо це так, то незабаром ми можемо сподіватися на затримання цієї надзвичайно небезпечної людини і його спільників. Від сьогоднішнього ранку гори у прогнозованому районі почала «прочісувати» Особлива бригада Спеціальної служби при ВКР Рейха. Віддано вказівки всім місцевим відділен­­­ням Спеціальної служби. Як нам заявили у прес-центрі ВКР, «затримання пана Дормана та наближених до нього — питання декількох днів».