Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Можна подумати, що німота стає на заваді романтичним стосункам, та Мовчани були спокійними погідними чоловіками, а у світі повно любительок тихого життя. Так ставалося, що для представників кожного покоління врешті-решт знаходилися жінки, що ладні були жити без балачок і народжувати нове покоління човнярів. Усі дівчатка у цій сім'ї вміли говорити, а от хлопці — ні.

Той Мовчан, що жив там, коли сталася ця історія, мав дочку. Він її обожнював, та й мати, бабуся і дідусь любили дівчинку до нестями. Одного дня вона зникла. Вони усюди шукали дитину, розбурхали сусідів, і поки на землю не спустилася ніч, на берегах лунав голос її матері й інших людей, які кликали її ім'я. Дівчинку так і не знайшли — ні тоді, ні наступного дня. Утім, три дні по тому нижче за течією виловили її тільце і поховали.

Минув час. Узимку, навесні, влітку й восени її батько так само робив плоскодонки, за потреби перевозив пасажирів, увечері сідав покурити біля вогню, проте його німота стала іншою. Колись вона була теплою, добродушною, дружньою, а тепер стала похмурою і сповненою сірих тіней. Рік добігав кінця, наближалися роковини зникнення дитини.

Того дня дружина Мовчана повернулася з базару і побачила клієнта в очікуванні. «Якщо вам треба здолати ріку, то зверніться до мого чоловіка. Він має бути десь на подвір'ї», — сказала вона. Але блідий як смерть клієнт відповів: «Я вже з ним бачився. Він доставив мене до середини ріки, до найглибшого місця, віддав мені жердину, а сам шубовснув у воду».

Рита зупинилася, щоб ковтнути чаю.

— Тож він і дотепер мешкає на річці? — спитав Донт.

— Історію ще не завершено. Три дні по тому жінка Мовчана сиділа й плакала біля вогню, коли у двері хтось постукав. Вона й гадки не мала, кому спаде на думку приходити в гості в таку пізню годину. Чи комусь знадобилося перетнути ріку?

Вона підійшла до дверей. Із переляку не стала одразу їх прочиняти, лише промовила у шпарину: «Тепер дуже пізно. Приходьте вранці, і мій свекор вас відвезе».

Аж тут у відповідь пролунало: «Матусю! Впусти мене, тут дуже холодно!»

Вона тремтячими руками відчинила двері й побачила на порозі свою донечку, ту саму, яку рік тому поховала, — живу та здорову. За спиною дитини височів її чоловік Мовчан. Вона стиснула дівчинку в обіймах і ридала від щастя, що та повернулася. Радість так затьмарила їй розум, що вона навіть не спитала, як таке могло статися. Потім їй спало на думку: «Це ж неможливо!» Вона відсторонила дитину від себе, щоб краще її роздивитися. Жодної помилки — то була та сама дівчинка, яку вона втратила дванадцять місяців тому.

— Де ж ти взялася? — здивовано запитала мати.

І дівчинка відповіла:

— З іншого боку ріки. Татко прийшов туди, щоб забрати мене.

Жінка перевела погляд на свого чоловіка. Мовчан тримався трохи оддалік від дочки; він не став біля порога, а залишився на доріжці.

— Заходь, любий, — вона прочинила двері й жестом запросила чоловіка до комина, де палав вогонь, а на поличці й досі лежала його люлька. Але Мовчан і кроку не ступив. Вона не могла не помітити, що він змінився, хоч їй було важко вгадати, у чому саме. Чи то став блідішим і худішим, ніж раніше, чи то в нього потемніли очі.

— Заходь, — повторила вона, і тут Мовчан похитав головою.

Жінка збагнула, що він тепер ніколи не зможе зайти всередину.

Вона завела дочку до кімнати й зачинила за нею двері. Відтоді люди постійно зустрічають Мовчана на воді. Такою була ціна за повернення дочки, і він її сплатив. Тепер цілу вічність Мовчан має пильнувати ріку, споглядати, чи не втрапив, бува, хтось у халепу. І якщо тій людині ще не вийшов час, він допомагає безпечно дістатися берега. Якщо ж комусь пробила остання година, Мовчан назавжди споряджає його до іншого місця — туди, де шукав свою дитину.

Таку історію треба було вшанувати паузою, тож вони трохи помовчали, а потім Донт запитав:

— Отже, тоді мені ще не вийшов час, і Мовчан відбуксував мене до Редкота.

— Так, якщо вірити цій історії.

— А ви вірите?

— Звісно, ні.

— Утім, це гарна історія. Батько рятує дитину ціною власного життя.

— Він заплатив навіть більшу ціну, — зауважила Рита. — Йому це коштувало не тільки життя, а ще й смерті. Мовчану зась у вічний спокій, він мусить постійно перебувати між двома світами, пильнуючи їхні кордони.

— Ви й у це не вірите, — проговорив він. — Хто-небудь узагалі вірить?

— Бешант-човняр вірить. Він упевнений, що молодим бачив його, коли ковзнув униз із молу. Вирощувачі хріну кажуть, що то Мовчан рятує їх, коли ріка заливає поля, перетворюючи на болото. Один гравійник вважав це побрехеньками до того дня, коли його нога заплуталася під водою у водоростях. Тепер він божиться, що саме Мовчан тоді вивільнив його.