Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

По-третє, Гребля Диявола. Просто тут. І просто зараз.

Його човном заволоділа течія, він поспіхом відкинувся назад, ріка вирувала, його ніби підхопило величезною рукою і штовхнуло угору — спідній бік греблі, чорний від води та твердий, наче стовбур дерева, попрямував просто у напрямку його носа — навіть охнути не встиг, як…

Усе це він намагався пояснити лікарці. Сказати треба було багато, але рот став йому чужим, і кожне слово проходило складний і довгий маршрут. Спочатку Донт розмовляв повільно та незграбно, руками допомагаючи собі заповнити лакуни оповіді. Іноді Рита втручалася з влучними здогадками щодо того, що він хотів сказати, і тоді чоловік погідливо бурчав, що означало: «Так, ви маєте рацію». Потроху він підлаштувався вимовляти звуки найзручнішим для себе способом і став говорити швидше.

— А її ви там підібрали? На Греблі Диявола?

— Ні. Вже тут.

Генрі отямився під нічним небом. Він закоцюбнув і тому не відчував болю, проте на рівні інстинкту усвідомлював, що поранений. Зрозумів: якщо хоче вижити, треба знайти тепло і дах над головою. Він дуже обережно виліз із човна — його лякала перспектива шубовснути у холоднючу воду. Саме тоді до нього й підплила біла фігура. Якось одразу зрозумів, що це тіло дитини. Він простягнув руки, і ріка акуратно вклала у них дівчинку.

— І ви зрозуміли, що вона мертва.

Він буркнув «так».

— Гм… — видихнула вона задумливо і ніби відклала якусь думку на потім. — Але як же ви дісталися від Греблі Диявола сюди? З такими пораненнями, та ще й у розтрощеному човні — ви б не впоралися наодинці.

Донт похитав головою. Насправді він і гадки не мав.

— Цікаво, що ви там побачили? Я маю на увазі те, що відволікло вас біля Греблі.

Донт мав специфічну пам'ять — спогадами в ній були картини. Він віднайшов одну: блідий місяць висів над рікою; потім іншу: примарна гребля, що на тлі нічного неба здавалася величезною. Було ще дещо. Обличчя боліло, бо він наморщив лоба, намагаючись розібрати, що ж там. Зазвичай його пам'ять, наче фотографічна пластинка, показувала чіткі обриси, деталі, відтінки та перспективу. Цього ж разу все було розмите. Це скидалося на фото людини, яка замість того, щоб завмерти, витанцьовує під час п'ятнадцятисекундної витримки, потрібної для того, щоб скласти враження цілісності миті. Якби можна було, він повернувся б назад і наново прожив цей момент, відкрив би його, наче касету з плівкою, і витягнув би на всю довжину, щоб дізнатися, що залишилося замутненим на сітчатці його ока.

Донт непевно похитав головою і від руху здригнувся.

— Це була якась людина? Може, хтось побачив, що з вами сталося, і допоміг вам?

Хіба? Він розгублено кивнув.

— На березі?

— На воді.

У цьому він був цілковито впевнений.

— Річкові цигани? У цю пору року їх тут повно.

— Це було одиночне судно.

— Інший човен?

— Hi.

— Баржа?

Примара з його спогадів зовсім не була схожа на баржу. Вона була витонченою, складалася буквально з декількох ліній…

— Може, плоскодонка…

Коли він сам вимовив цю здогадку, в пам'яті сталося деяке прояснення. Низьке видовжене судно, яким кермує висока худа фігура…

— Гадаю, так.

Він почув смішок лікарки.

— Обережніше з цим. Люди подумають, що ви перестріли Мовчана.

— Кого?

— Мовчана. Поромника. Він слідкує за тим, щоб ті, хто втрапив у халепу на воді, безпечно дісталися додому. Якщо тільки не прийшов їхній час. Тоді він проводжає їх на інший бік ріки.

Ці останні слова вона вимовила із трохи іронічною серйозністю.

Він було засміявся, але відчув біль у розбитій губі й різко видихнув.

Кроки. Притиск вологої тканини до обличчя. Відчуття приємної прохолоди.

— Поки що досить розмов, — промовила вона.

— Це ви винні. Ви мене розсмішили.

Він не хотів закінчувати цю розмову.

— Розкажіть мені про Мовчана.

Звук кроків засвідчив, що вона повернулася до свого крісла. Він уявив її там — просту, високу та сильну, не молодицю, але ще й не стару.

— Існує більше десятка версій. Я почну, а там подивимося. Багато років тому, коли мостів було значно менше, ніж тепер, недалеко звідси жила родина Мовчанів. У цієї сім'ї була одна особливість — усі чоловіки народжувалися німими. Тому їх називали Мовчанами, а справжнього прізвища ніхто не пам'ятав. На життя вони заробляли виготовленням плоскодонок, а ще за прийнятну ціну перевозили людей через ріку просто зі свого двору, а потім забирали назад, якщо погукати з того берега. Їхнє подвір'я багато поколінь переходило від діда до батька, від батька до сина, разом із нездатністю говорити.