Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Ця розмова знову нагадала Донтові про дівчинку.

— Я був упевнений, що вона мертва, — повторив він. — Вона вилила мені просто в руки, бліда та холодна, із заплющеними очима… Я б заклався, що дівчинка нежива.

— Усі саме так і подумали.

— Але не ви.

— І я. Була в цьому впевнена.

У кімнаті запала задумлива тиша. Він міркував про питання, які дуже його цікавили, та все-таки стримував язика. Щось підказувало, що здобуде більше інформації, якщо зачекає. І він не помилився.

— Містере Донт, ви фотограф, а отже — дослідник. А я лікарка, отже — теж дослідниця, але в мене немає пояснень того, що бачила вчора вночі.

Вона говорила повільно та спокійно, ретельно добираючи слова.

— Дівчинка не дихала. Пульс відсутній. Зіниці були розширені. Тіло — холодне, а шкіра — бліда. Згідно з усіма прописаними в підручнику ознаками, вона була мертва. Я в цьому ні секунди не сумнівалася. Перевіривши її життєві ознаки і переконавшись, що вони відсутні, зібралася йти. Не знаю, чому я врешті лишилася; мабуть, почувалася незручно, але чому — не могла збагнути. Деякий час — приблизно дві чи три хвилини — я стояла біля тіла, тримаючи її за руку. Раптом відчула під пальцями якийсь легенький рух. Щось схоже на пульс. Та я знала, що це неможливо — вона ж була мертва. Тепер розумію, що легко сплутати власний пульс із пульсом пацієнта, якщо пульсують кінчики пальців. Можу вам показати.

Він почув її кроки, стишені шурхотінням спідниці — вона наблизилася до ліжка. Взяла його руку, поклала собі в долоню, накрила іншою долонею, і кінчики її пальців легенько торкалися його зап'ястка.

— Ось. Я відчуваю ваш пульс, — її доторк пришвидшив біг його крові. — А також відчуваю свій. Він тонший, але все-таки це пульс.

Донт пробурмотів щось на знак згоди і спробував відчути биття її крові. Але марно, воно було надто легким.

— Щоб остаточно переконатись, я зробила ось це… — вона прибрала пальці, залишивши його руку на покривалі; він притамував розчароване зітхання, відчувши доторк її пальців на ніжному місці за вухом.

— Тут зручно міряти пульс. Я міцно притиснула пальці й почекала ще хвилину. Нічого не відчула. І знову нічого. Спробувала переконати себе, що, мабуть, збожеволіла, що стою тут у темряві та пекельному холоді й чекаю на пульс у мертвої дитини. А потім знову відчула цей поштовх.

— Як сильно може уповільнитися серце?

— У дітей серце зазвичай б'ється швидше, ніж у дорослих. У середньому сто ударів за хвилину. Шістдесят — це вже загрозливо. Сорок — дуже небезпечно. Якщо нараховуєш сорок ударів, очікуєш найгіршого.

Він спостерігав, як на внутрішньому боці повік вимальовуються його думки у формі блакитних тваринок. Поверх них проступали її думки — темно-коричневі, із зеленими смужками. Вони повільно пересовувалися зліва направо у його полі зору, нагадуючи уповільнені спалахи блискавки.

— Один удар на хвилину… Я ніколи не бачила, щоб у дитини пульс падав нижче сорока. Якщо тільки він був не зовсім нульовим.

Її пальці досі торкалися його шкіри. За мить вона вийде із замріяного стану і прибере їх. Донт спробував не дати Риті цього зробити.

— Якщо впаде нижче сорока, дитина помре?

— Саме так.

— Але ж вона не померла.

— Не померла.

— Вона була жива.

— З одним ударом пульсу на хвилину? Це неможливо.

— Неможливо, щоб дівчинка була жива, і неможливо, щоб мертва. Тож у якому вона була стані?

Блакитні хмаринки його думок розвіялися. Набухлі смуги кольору зеленого листя та стиглих слив відсунулися так далеко праворуч, що зникли з поля зору. Вона розчаровано зітхнула, прибрала пальці з його шиї, і перед очима у нього промайнув сніп бронзових скалок, ніби хтось підкинув у вогнище вугля.

Він першим порушив мовчання.

— Вона була як Мовчан. Між двох світів.

У відповідь вона пирхнула і коротко розсміялася.

Він теж видав смішок. Але напруження м'язів примусило його скрикнути від болю.

— Ой! Ой!

Рита вмить згадала про свого пацієнта і знову торкнулася його шкіри. Коли вона поклала вологу серветку йому на обличчя, він збагнув, що їхня бесіда змінила його уявлення про Риту Сандей. Тепер вона була дуже схожа на Дів Долі.

Зимову кімнату наповнили голоси: вона так щільно була набита пияками, що більшості з них навіть доводилося стояти, бо всім не вистачило місця. Марго вийшла з темного коридору і підштовхнула спини тих, хто стояв найближче: «Будь ласка, відійдіть, дайте дорогу». Вони посунулися, і Марго продовжила свій шлях. Слідом за нею крокував містер Вон, тримаючи на руках загорнуту в ковдру дівчинку. За ним йшла місіс Вон, вдячно киваючи направо та наліво.