Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Лілі покінчила з яблуком і кинула огризок за загорожу, але туди, де його точно не побачить кабан. Свиня кинула на неї ще один загадковий погляд, сповнений чи то жалю, чи то розчарування, чи то скорботи, опустила п'ятачок — й огризок одразу ж щезнув.

Лілі сполоснула відра і повернула їх у сарай. Поглянувши на небо, вона зрозуміла, що час братися до роботи, але спочатку треба було залагодити одну маленьку справу. Вона пересунула декілька полін у стосі й витягла одне з третього ряду знизу. Спереду воно скидалося на звичайнісіньку дровиняку, але ззаду в ньому була видлубана порожнина. Жінка нахилила його, і до рук їй посипалися монети. Відновивши попередній вигляд дров'яного стосу, Лілі попрямувала до будинку. Там із комина вона витягла розхитану цеглину. Ззовні вона нічим не відрізнялася від інших, але за нею ховався невеличкий тайник. Вона поклала туди гроші й припасувала цеглину на місце, переконавшись, що та стала рівно. Жінка зачинила за собою двері, але не замкнула їх, бо обходилася без замка і без ключа. Усі знали, що в обійсті Лілі Вайт нема чого красти.

У повітрі був розлитий нищівний холод, але між іржавими та чорними залишками торішньої рослинності уже пробивалася молода зелень. Лілі швидко крокувала — спасибі, що земля тверда, і вона не промочить ноги крізь дірки у чоботах. Наближаючись до Баскота, вона придивлялася до іншого берега ріки — там був Баскот-Лодж, маєток Вонів. Біля нього ні душі.

«Вона, мабуть, у будинку, гріється біля вогню», — подумала Лілі. Уявила комин, великий кошик для дров і танець полум'я. «Не лізь туди, Енн, — прошепотіла. — Воно пекуче». Але у тих багатіїв напевне є коминна решітка. Жінка кивнула сама до себе. Так, точно. Вона уявила Енн у синій оксамитовій сукні — ні, у вовняній тепліше, тож нехай буде вовняна. Лілі подумки пересувалася будинком, усередині якого ніколи не була. Нагорі є невеличка спальня, і там також горить вогонь, щоб було не так вогко. У спальні — ліжко, а на ньому — матрац, тільки набитий він не соломою, а справжньою овечою вовною. На ньому постелені товсті ковдри — червоні? Так, червоні, а на подушці сидить лялька із заплетеним волоссям. На підлозі розстелений турецький килим, тож ніжки Енн уранці не змерзнуть. Комори в домі забиті шинкою, сиром і яблуками; кухарка варить варення й пече пироги; буфет ломиться від банок із медом, а в шухляді є пів дюжини цукрових льодяників у жовту та білу смужку.

Лілі залишилася надзвичайно задоволеною власного версією обстави нового дому Енн, і тільки на порозі священникового обійстя згадала про реальний світ.

«Так, — розмірковувала вона, прочиняючи двері кухні, — Енн має жити з Вонами у Баскот-Лоджі. Там їй буде безпечно. Там вона знайде своє щастя. Тож хай там і залишається».

Священник був у себе в кабінеті. Лілі знала, що прийшла запізно, але, торкнувшись чайника, збагнула, що панотець ще навіть не пив ранкового чаю. Вона стягнула чоботи і дала відпочинок ногам, узувши м'які сірі пантофлі, які зберігала під шафкою у священниковій кухні. У них їй завжди було зручно. Колись давно, пропрацювавши у пастора тільки два місяці, вона наважилася попросити в нього дозволу завести собі домашнє взуття. «Вони вам не заважатимуть. Я зберігатиму їх під шафкою, це щоб не зіпсувати ваші килими», — пояснила тоді вона. Коли він погодився, Лілі попросила видати їй дещицю її власних заощаджень, які панотець зберігав у себе, одразу пішла та придбала ці пантофлі. Іноді, коли сиділа у своєму котеджі, мерзла і боялася привидів, вона пригадувала, що під шафкою на неї чекають її пантофлі, і від думки про це ставало наче трохи легше.

Лілі закип'ятила воду, дістала чайну тацю і, коли все було готово, попрямувала до кабінету й постукала.

— Заходьте!

Пастор схилився над паперами, тож вона одразу побачила клаптик лисини на його маківці; він щось строчив із шаленою швидкістю, яка постійно її дивувала. Дописав речення і відірвав погляд від папірця.

— А! Місіс Вайт!

Це привітання було одним із її найбільших задоволень. Він ніколи не казав: «Доброго ранку!» або «Добрий день!» Такі вітання призначені для першої-ліпшої людини. З нею він завжди вітався: «А! Місіс Вайт!» У його вустах її прізвище звучало як благословення.

Вона поставила тацю.

— Зробити вам тостів, панотче?

— Так, добре, трохи пізніше.

Він прочистив горло і продовжив уже іншим тоном:

— Місіс Вайт…

Лілі сіпнулась, а він натягнув на обличчя вираз добродушної стурбованості, що примусив її злякатися ще дужче.