Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Ті пияки, що стояли ближче, побачивши дитину, замовкли. Ті, що стояли подалі, помітили, як одразу стишився галас, коли Марго продиралася крізь натовп, і теж принишкли. Голова дівчинки лежала на плечі містера Вона, а обличчям вона повернулася до його шиї. Очі в неї були заплющені. Судячи з обм'яклого тіла, вона спала. Тиша випереджала поступ подружжя Вонів, тож коли вони пройшли лише пів шляху до дверей, безмовність, що запанувала навколо, була такою ж лункою, як і попередній галас. Натовп подався вперед, став навшпиньки і жадібно вдивлявся, намагаючись краще розгледіти обличчя сплячої дівчинки. Ті, хто стояв позаду, навіть видерлися на столи й табурети. Марго більше не потрібно було штовхатись і відпихати завсідників, адже маса людських тіл розступилася сама собою, тож коли вони таки дійшли до дверей, якийсь баржовик уже ввічливо прочинив їх перед ними.

Родина Вонів вийшла.

Марго кивнула баржовикові, щоб зачинив двері. Ніхто й не поворухнувся. Там, де вони пройшли, досі зберігався своєрідний коридор і було видно підлогові дошки. За мить тишу порушено — зачовгали ноги, закашляли горлянки, практично одразу натовп знову з'єднався і голоси залунали навіть голосніше, ніж до того.

Вони гомоніли ще годину. Обсмоктали кожну подробицю подій цього дня, зважили та зіставили різні факти, перемололи купу здогадок, чуток та припущень і додали чималу жменю поголосу, щоб ця історія поширилася, мов дріжджове тісто.

Потроху всі почали усвідомлювати, що оповідь виходить із берегів. Вона належала вже не тільки редкотському «Лебедю», а й великому світу. Пияки пригадали своїх дружин, дітей, сусідів і друзів, які й гадки не мали про родину Вонів і молодого Армстронга. Спочатку поодинці й парами, а потім нескінченним потоком вони почали розходитися. Марго попрохала тверезіших провести берегом найзавзятіших гультяїв і прослідкувати, щоб ті не впали у воду.

Коли за останнім завсідником зачинилися двері й зимова кімната спорожніла, Джо заходився замітати підлогу. Він часто зупинявся й спирався на мітлу, щоб перепочити та відновити дихання. Джонатан носив дрова. У його косих очах застиг нетиповий меланхолійний вираз.

— Що сталося, синку?

Хлопчик зітхнув.

— Я хотів, щоб вона зосталася з нами.

Його батько усміхнувся й скуйовдив йому волосся.

— Так, знаю. Але їй тут не місце.

Джонатан попрямував по іншу порцію дров, але коли вже майже дійшов до дверей, то повернувся. Судячи з його вигляду, батькові слова його не втішили.

— Невже все скінчилося?

— Скінчилося?

Джонатан спостерігав за тим, як батько схиляє голову набік і вдивляється у темний куток під стелею, звідки до нього приходять історії. Нарешті він перевів погляд на Джонатана і похитав головою.

— Це тільки початок, синку. Попереду ще багато подій.

Сидячи на нижній сходинці свого ґанку, Лілі встромила праву ногу в чобіт. Вона притримала язичок, щоб він не зіжмакався під шнурівкою, але при цьому панчоха злізла з ноги й зморщилася на п'яті, заважаючи просувати ногу вперед. Лілі зітхнула. Ці чоботи наче змовились робити їй капості. Завжди з ними отак. Вони тиснули їй на кісточки на стопі, натирали ноги, і хай там скільки соломи напихала всередину перед сном, уранці чоботи постійно були холодними та вогкими. Лілі витягла ногу, поправила панчоху і зробила другу спробу.

Коли обидві ноги були взуті, вона застебнула всі ґудзики пальта та накрутила на шию шарф. Рукавичок не вдягнула, бо не мала. Надворі мороз без перешкод проникав під одяг і гострив своє лезо об шкіру, та їй було байдуже. Вона вже звикла.

Її ранкові справи завжди були ті самі. Спочатку вона пішла до ріки. Сьогодні рівень води виявився таким, як Лілі й очікувала — не високим і не низьким. Не було ані сердитої бурхливості, ані небезпечної вайлуватості. Вода не шуміла, не ревла і навіть не плювалася бризками на поділ її спідниці. Вона текла рівномірно та зосереджено, не звертаючи жодної уваги на Лілі та її справи. Тож жінка пішла собі годувати свиней.

Одне відро Лілі наповнила зерном, а інше — помиями. Від них у повітрі розлився сморід гнилизни. Свинка за звичкою підійшла до загорожі — їй подобалося чухати об неї підборіддя. Лілі водночас чухала її між вух. Свинка тихенько рохкала від задоволення та вдячно дивилася на Лілі з-під рудих вій. Хитаючись від важкої ноші, жінка піднесла обидва відра до корита. Вона по одному випорожнила їх і засунула дошки, що перегороджували прохід. Завершила й дістала з кишені свій сніданок — за нього правило не дуже побите яблуко з полиці — і впилась у нього зубами. Вона була не проти, щоб хтось склав їй компанію за сніданком. Першим, як і завжди, вийшов кабан — чоловіки завжди всюди лізуть уперед — й одразу ж опустив п'ятачка в корито. Самка вийшла за ним, її погляд і досі був прикутий до Лілі, тож жінка замислилася, що саме могло привернути таку пильну увагу. Свиня придивлялася так дивно, майже як людина, наче хотіла про щось запитати.