Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Трохи згодом, коли ще розмірковував, що робити далі, отримав від неї листа. У ньому вона повідомляла, що хоче жити з цим чоловіком як дружина, а зі мною не бажає мати нічого спільного. Звісно, я міг би цьому завадити. Мав усі важелі, щоб примусити її виконувати свої обітниці. Тепер, коли все так обернулося, краще б я це й зробив. Тоді не було б цього жаху. Але я тоді був недбайлом і відповів, що нехай буде, як вона вже хоче, і щойно я зберу достатньо грошей на пристойний будинок, то приїду по Еліс. Я написав, що це станеться приблизно наприкінці року, і з головою занурився в роботу, щоб так і вийшло.

Відтоді я не бачив свою дружину. Нещодавно я винайняв будинок і готував його для того, щоб жити там із дитиною. Очікував, що до нас приєднається одна з моїх сестер і стане дівчинці за матір. Сьогодні вранці, коли майже все було готово, до мене завітав батько із новинами про смерть дружини. Він також сказав мені, що Еліс зникла. Від інших людей я чув, що коханець дружини кинув її декілька місяців тому, і що відтоді вони з дитиною жили у злиднях. Можу припустити, що вона не зверталася до мене винятково через сором.

Поки Робін Армстронг розповідав свою історію, його погляд був прикутий до дитини. Він декілька разів втрачав нитку розмови; тоді відводив від неї погляд і зосереджувався, намагаючись згадати, на чому зупинився. Проте, вимовивши декілька фраз, він знову впивався поглядом у дівчинку.

Відтак тяжко зітхнув.

— Це не та історія, яку розповідатимеш у кожному кутку, адже вона не тільки розголошує світу про безглуздий вчинок дружини, але й мене самого виставляє не з кращого боку. Не картайте її. Вона була надто молодою. Я втягнув її у цей таємний шлюб, і моя слабкість під час скрути призвела до падіння й загибелі дружини та до втрати нашої дочки. Ця сумна історія не призначена для вух таких добрих людей, як ви. Мабуть, мені варто було розповісти її трохи делікатніше. Якби я повністю оговтався від шоку, моя оповідь була б не такою грубою. Тож, прошу, пробачте непрохану прямоту. Майте на увазі, що вдався до неї тільки тому, щоб пояснити, чому я так зреагував.

Побачивши вашу доньку, ніби зустрівся зі своєю маленькою Еліс. Але ж цілком природно, що вона мене не знає. І хоч вона навдивовижу схожа на Еліс, я мушу нагадати собі, що не бачив дочку вже майже рік, і що діти змінюються дуже швидко.

Він обернувся до Марго.

— Без сумніву, у вас є діти, мадам, і ви зможете підтвердити, що я маю рацію.

Марго сіпнулася від несподіванки, коли до неї звернулися. Вона змахнула сльозу, що набігла їй в око під впливом історії Робіна, і від ніяковості не змогла відповісти одразу.

— Ви погодитеся зі мною, еге ж? — повторив він. — Маленьких дітей за рік уже не впізнати.

— Так… Гадаю, вони таки змінюються, — у голосі Марго не було впевненості.

Робін Армстронг встав із крісла і звернувся до подружжя Вонів.

— Горе примусило замовкнути мій здоровий глузд, тому я взяв ваше дитя за своє. Перепрошую, якщо завдав вам клопоту. Не хотів нікому зашкодити.

Він підніс кінчики пальців до губ, потім простягнув руку і, дочекавшись схвального погляду Гелени, переклав поцілунок на щоку дівчинки. Його очі затопило сльозами, та перш ніж їх пролити, чоловік відкланявся дамам і вийшов.

У тиші, яка запанувала після відходу Робіна Армстронга, Вон повернувся до вікна. На тлі вугляно-сірого неба чорніли гілки в'язів, і його думки ніби заплутались у сплетінні крон.

Марго декілька разів відкривала рота, щоб заговорити, й одразу закривала, розгублено блимаючи очима.

Гелена Вон підтягнула дитину ближче до себе і почала її заколисувати.

— Бідолашний чоловік, — зажурилася вона. — Будемо молитися за нього, щоб він знайшов свою Еліс, як ми — нашу Амелію.

Рита не дивилася на них, не блимала і не говорила. Увесь час, поки Робін розповідав свою історію, вона сиділа на табуреті в кутку кімнати, спостерігаючи й уважно слухаючи. Тепер, коли він пішов, Рита продовжувала сидіти там само з виглядом людини, яка подумки робить складні розрахунки. Що ж Роберт за людина, — думала вона, — спочатку зомліває, одразу ж приходить до тями, і при цьому пульс у нього не змінюється?

Через якийсь час Рита, вочевидь, дійшла у своїх розмислах якогось висновку, адже з її обличчя зник задумливий вираз. Вона підвелася із табурета.

— Піду подивлюсь, як справи у містера Донта, — промовила Рита і нечутно вийшла з кімнати.

Генрі Донт засинав, прокидався, і знову засинав. Щоразу він прокидався менш збентеженим. Донт не назвав би цей стан найжахливішим похміллям у своєму житті, але з усього його попереднього досвіду для порівняння цей годився якнайкраще. Він усе ще нічого не бачив через розпухлі повіки, що не давали змоги розплющити очі й давили на очні яблука.