Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Тіло ковзає й мало не падає — він катається на ковзанах по вкритій кригою Темзі. Йому двадцять років. Того дня він зустрів свою майбутню дружину, і їхнє ковзання тривало ще багато тижнів, поки не завершилося весіллям у перший день весни.

Роззявлений від подиву рот, шок, наче удар під дих, коли побачив порожнє місце там, де була сторожка біля воріт чоловічого монастиря. Йому шість років, і він уперше збагнув, що фізичний світ може змінюватися аж так сильно.

Звук биття скла; його батько-скляр лається у дворі.

Так вміст його черепа перевіряв, чи все на місці, чи все ціле та неушкоджене.

Наостанок з'явився образ, що неабияк відрізнявся від інших. Він не підходив до жодної категорії. Цей образ не був йому незнайомим. Генрі уже бачив його раніше, навіть частіше, ніж усвідомлював. Він розпливчастий, адже Донт ніколи не зустрічав його в реальному житті, тільки у мріях. То була дитина. Його власна дитина. Та сама, яку йому не вдалося зачати від Міріам, а від іншої жінки він і не намагався. То була його майбутня дитина. Образ проплив у свідомості й почав віддалятися, викликавши у чоловіка реакцію у відповідь — він підняв руки і спробував ухопити його. Проте образ уже щез, залишивши по собі відчуття чогось цілком матеріального. Чи то була маленька дівчинка? Але ця мить уже минула.

Тепер в уяві Генрі Донта була цілком інша сцена. Незнайома та непривітна місцина, яка начебто мала до нього безпосередній стосунок. Прокляте місце. Зубчасті скелі. Глибокі тріщини в землі. Горбки, що нагадували пухирі. Тут щось сталося — але що? Війна? Землетрус?

У свідомості намітився певний просвіток, і в голові Генрі Донта ворухнулася думка. Цей пейзаж не належав до видимого світу, це щось інше… То був не візуальний образ, а радше інформація, що передавалась у його мозок… за посередництва язика.. . Скелі виявилися уламками зубів. Понівечена земля перетворилася на розчавлену ротову порожнину.

Прокинувся.

Він стривожено завмер. Біль у кінцівках заскочив його зненацька.

Що сталося?

Він розплющив очі — навколо була темрява. Темрява? Чи, може… він осліп?

Охоплений панікою, схопив обличчя руками, та відчув під пальцями щось чуже. Щось нечутливе та товще за шкіру вкривало його лице. Він намагався намацати край цієї маски, хотів здерти її з обличчя, та негнучкі пальці не слухалися…

Тут його затопило хвилею звуку. Голос. Жіночий.

— Містере Донт!

Він відчув, як його долоні перехопили інші руки, що виявилися несподівано сильними та не дозволили йому зірвати пов'язку з очей.

— Годі дряпатися! Вас поранено. Гадаю, все тіло затерпло. Але ви в безпеці. Це редкотський шинок «Лебідь». Із вами стався нещасний випадок. Ви щось про це пам'ятаєте?

Його розум одразу ж підібрав слово у відповідь, але воно заплуталося у місиві рота, і коли нарешті було вимовлене, він його не впізнав. Друга спроба виявилася вдалішою:

— Очі!

— Ваші очі опухли. Ви отримали тяжку травму голови. Та коли набряк щезне, до вас повернеться чудовий зір.

Володарка голосу прибрала його руки від обличчя. Він почув звук наливання якоїсь рідини, та вуха не могли підказати, якого вона була кольору, або з чого зроблена карафа, або якого розміру склянка. Відчув невеличкий нахил, який утворюється, коли людина сідає на краєчок ліжка, але не міг сказати, що то за людина. Світ раптом виявився абсолютно незнайомим, і він одразу ж у ньому розгубився.

— Очі!

Жінка знову взяла його за руку.

— Це ж лише набряк. Хай трохи зменшиться, тоді й зір до вас повернеться. Ось, випийте. Буде трохи незручно. Як можу судити, ваші губи втратили чуттєвість, тож я вам допоможу.

Вона мала рацію. Він не відчув доторку обідка до губ, аж раптом його рот заповнило щось мокре та солодке. Донт мугикнув, даючи їй зрозуміти, що міг би ковтнути більше, та вона наполягала на невеличких ковтках, потроху.

— Ви пам'ятаєте, як прийшли сюди? — спитала жінка.

Він замислився. Пам'ять не підкорялася. На поверхні проступали якісь фрагментарні образи, які здавалися йому геть чужими. Він пробуркотів щось невпевнене.

— Та дівчинка, яку ви сюди принесли — можете сказати, хто вона?

Він почув стукіт по дерев'яній поверхні, звук, із яким прочиняють двері, й інший голос:

— Мені наче почулися голоси. Ось де вона.

Матрац відновив рівновагу, оскільки жінка, що сиділа поруч із ним, підвелася.

Він підніс руку до обличчя і, знаючи тепер, що нечутливе покриття — то його власна шкіра, намацав щось схоже на видовжений шов. То були кінчики вій, що злиплися під запаленими повіками. Він незграбно потягнув за нижнє й верхнє повіко. «Ні!», — скрикнула жінка, та було вже надто пізно. Світло вдарило йому по оку і він захрипів. Від болю, та ще від дечого: разом зі світлом Донт побачив образ, який приходив до нього уві сні. Дівчинка, що плила повітрям, його майбутня дитина, плід його уяви.