Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Навіть тут, на складі, його око натрапило на предмет, який одразу нагадав минуле і змусив сіпнутися. У запиленому кутку знайшовся слоїк із льодяниками з ячмінного цукру. Раптом перед ним постала вона — занурює ручку до слоїка і радіє, якщо дістає одразу два льодяники, що так щільно злиплися — не відірвати, і тоді їй дозволяють з'їсти одразу два. Серце болісно закалатало, слоїк ковзнув із пальців, ударився об кам'яну підлогу й розлетівся на друзки. Усе пішло на пси: сьогодні йому вже не вдасться відновити душевну рівновагу, особливо після того, як він уявив у цій кімнаті її.

Вон голосно попросив принести мітлу, щоб прибрати друзки. Почувши кроки, він спершу подумав, що то його помічник, але, на подив, з'явився один із хатніх робітників, садівник Ньюмен. Говорив і водночас відхекувався, тож його слова майже неможливо було розібрати. Єдине, що Вонові вдалося зрозуміти, — слово «потонула».

— Не так швидко, Ньюмене, повільніше.

Садівник повернувся до початку, і цього разу пролунало щось дуже схоже на історію про втопленицю, що воскресла. «У шинку „Лебідь“ у Редкоті», — завершив він. І додав стиха, ніби не смів промовити це голосно: «Кажуть, що їй приблизно чотири рочки».

— Господи Боже! — схопився за голову Вон. Утім, йому швидко вдалося опанувати себе.

— Будь ласка, прослідкуйте, щоб про це не почула моя дружина, — попросив він. Та не встиг садівник відповісти, як чоловік зрозумів, що надто пізно.

— Місіс Вон уже подалася туди сама. Місіс Джеліко — ну, праля — принесла їй ці новини, а тій розповів хтось, хто був там учора ввечері. Ми й не здогадувалися, про що вона хоче розказати. Інакше не дозволили б їй навіть наблизитися до місіс Вон. Були впевнені, що праля хоче віддати рахунок. Аж тут місіс Вон помчала до човнярні, й ніщо в світі не могло її зупинити. Коли ми туди прибігли, вона вже щезла з очей у старому човні.

Вон помчав додому, а там помічник конюха, передбачивши його наказ, уже тримав за вуздечку коня. «Щоб наздогнати її, треба мчати щодуху», — попередив він. Вон вскочив у сідло і погалопував у бік Редкота. Спершу він гнав коня чвалом, але потім стишився до рисі. «Мчати щодуху? — подумав він. — Усе одно мені її не наздогнати». Коли вони тільки одружилися, він часто гріб із нею наввипередки, і знав, що в човні вона втре носа багатьом чоловікам. Гелена була стрункою, а отже — легкою, а на додачу — сильною. Завдяки батькові навчилася веслувати навіть раніше, ніж ходити, а її весла занурювались у воду без бризок і виринали красиво, мов рибки. Там, де інші пихтіли та червоніли від натуги, її щічки тільки розрум'янювались, і вона відчувала задоволення від потягу води. Деяких жінок горе пом'якшувало, але у випадку Гелени нещастя, навпаки, понівечило ту незначну м'якість, що почала формуватися після народження дочки, і повністю висушило її. Тепер же вона була вся з сухожилків і м'язів, запалена рішучістю, і мала пів години фори. Мчати, щоб наздогнати її? Жодного шансу. Гелена була недосяжна. Вона встигла відпливти надто далеко.

Саме надія підганяла її і допомогла так швидко відірватися від Вона. А от він сам втратив надію вже давно. Йому здавалося, що якби Гелена теж розпрощалася зі сподіваннями, до них би врешті-решт повернулося щастя. Натомість вона плекала свою надію, підживлювала її будь-якими дурницями, які їй траплялися, а коли жодної іншої поживи для надії не було, то підгодовувала її впертою вірою, яку сама собі вигадала. Він дарма намагався втішити та заспокоїти її, дарма малював їй картини іншого майбутнього, іншого життя.

— Може, переїдемо жити за кордон? — пропонував. Вони розмовляли про це одразу після одруження, тоді то був такий собі перспективний план. «Чом би й ні?» — відповіла вона. Це було ще до зникнення Амелії, навіть до її народження. Тож він знову запропонував їй переїзд. Вони могли б поїхати до Нової Зеландії — на рік чи навіть на два. А тоді навіщо ж повертатися? Та й не треба. Нова Зеландія — гарне місце для життя, для роботи…

Але тепер Гелена була проти: «Як Амелія знайде нас там?»

Він нагадував їй про інших дітей, яких обом колись кортіло мати. Та для неї майбутні діти були ефемерними, такими собі абстракціями. Тільки до нього вони приходили у плоті й крові — уві сні та наяву. Шлюбна близькість, що так різко припинилася одразу після зникнення дівчинки, упродовж двох років так і не була поновлена. До Гелени він багато років холостякував і вів більш-менш стримане життя. Якщо інші чоловіки платили жінкам за кохання або плуталися з дівчатами, яких можна було пізніше кинути, Вон вкладався у ліжко сам, а власні потреби задовольняв самостійно. Тепер у нього не було жодного бажання повертатися до такого способу існування. Якщо дружина не може дати любові, тоді не треба йому взагалі нічого. Він занепав духом. Більше не чекав на задоволення ані від її тіла, ані від власного. Втрачав надію за надією.