Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Вибачте, що турбую вас у таку ранню годину, мадам.

Раптом на його віях забриніли непрохані сльози, і він підняв руку, щоб їх змахнути.

— Що сталося? — вигукнула вона і затягнула його всередину, забувши про небезпеку. — Сідайте. Ось тут.

Він притиснув великого та вказівного пальці до очей, промокнув їх, шморгнув носом і ковтнув.

— Вибачте мені, — промовив чоловік, і її вразила його манера говорити — немов у джентльмена. Дивували навіть не самі слова, а те, як він їх вимовляв. — Я чув, до вас учора принесли дитину. Дівчинку, яку виловили з ріки.

— Це правда.

Він тяжко видихнув.

— Я маю підстави вважати, що це моя онука. Якщо ви не проти, хотів би глянути на неї.

— Вона в іншій кімнаті, зі своїм батьком.

— Із моїм сином? Мій син тут?

Від самої думки про це у нього підстрибнуло серце, і він сам підстрибнув разом із ним.

Марго спантеличилася. Поза сумнівом, цей темношкірий чоловік не міг бути батьком людини у ліжку.

— З ними лікарка, — додала вона, хоча він чекав від неї не такої відповіді. — Вони обоє у доволі тяжкому стані.

Він пішов за нею до прочанської кімнати.

— Це не мій син, — промовив він. — Мій син не такий високий, не такий статурний. Він завжди чисто поголений. У нього світло-брунатне волосся, і воно так не кучерявиться.

— Тоді містер Донт і справді не ваш син.

— Мого сина звати містер Армстронг. Як і мене.

Марго пояснила Риті:

— Джентльмен прийшов по дівчинку. Він думає, що вона його онука.

Рита відступила, і тут Армстронг уперше побачив дитину.

— Що ж, — розгублено вигукнув Армстронг. — Яка…

Він навіть не знав, що сказати. Уже уявив собі — і тепер зрозумів усю безглуздість своїх сподівань — темношкіру дитинку, схожу на нього самого. Звісно ж, та дитина матиме геть інакший вигляд. Це ж Робінова дитина. Хоч його й збентежило знебарвлене волосся та блідість шкіри дівчинки, він був приголомшений схожістю. Щоправда, не міг точно сказати, у чому саме ця подібність. Носик у неї був не дуже схожий на Робінів — хіба що трохи… А вигин скроні… Спробував пригадати обличчя мертвої жінки, яке бачив лише декілька годин тому. Можливо, йому б це й удалося, якби він бачив ту молодицю за життя. Але смерть так швидко спотворює людину, що виявилося дуже складно пригадати її риси. Утім, йому все-таки здавалося, що в дитини та тієї молодиці було щось спільне, хоч він і не міг вказати, що саме.

Армстронг раптом зрозумів, що дві жінки чекають на відповідь від нього.

— Справа у тому, що я ніколи не бачив онуку на власні очі. Дочка мого сина жила у Бемптоні разом зі своєю матусею. Мені б, звісно, хотілося, щоб було інакше, але так уже склалося.

— Сімейне життя… Нелегке воно буває… — втішливо проговорила Марго. Коли минув перший переляк, вона зрозуміла, що цілком може впоратися з цим темношкірим здорованем.

На знак вдячності він вклонився.

— Учора до мене дійшли тривожні звістки, а сьогодні вранці я дізнався, що мати цієї дівчинки…

Він замовк і стривожено поглянув на дитину. Армстронг звик до зацікавлених дитячих поглядів, але ці оченята не затримувалися на темношкірому чужинцеві, а ковзали далі, далі, ніби не помічаючи його. Можливо, через сором'язливість. Котам також не подобається тривалий зоровий контакт із чужинцями — вони спочатку дивляться на тебе, а потім відводять очі. В кишені він тримав мотузочку з прив'язаним до неї пір'ячком — із кошенятами вона спрацьовувала безвідмовно. Для дівчаток у нього була припасена зроблена з кілочків лялечка із розфарбованим обличчям, одягнена у шубку з клаптиків кролячого хутра. Він витяг її і поклав дитині на коліна. Вона відчула це і глянула вниз. Її пальці схопили ляльку. Рита і Марго спостерігали за нею з тією ж пильною увагою, що й чоловік. Вони обмінялися поглядами.

— Ви розповідали про матусю бідолашної крихітки… — нагадала Марго, і поки дівчинка була зайнята лялькою, Армстронг стиха продовжив:

— Та молода жінка відійшла у кращий світ учора ввечері. Про дитину не було нічого відомо. Я спитав у першого-ліпшого перехожого, який порадив мені звернутися до вас. Утім, він, мабуть, щось наплутав, бо запевнив мене, що дівчинка потонула.

— Вона й справді потонула, — запевнила Марго. — А потім Рита принесла її сюди, і дівчинка виявилася живою.

Жінка вже перестала рахувати, скільки разів переповідала ці події, та вони все одно здавалися їй неймовірними.

Армстронг здивовано підняв брови і повернувся за поясненнями до Рити. Та зберігала спокій.