Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Вона спочатку здавалася мертвою, але виявилося, що це не так, — підтвердила Рита.

Стислість такого формулювання дає змогу уникнути неймовірних подробиць краще, ніж будь-що інше, тож вона вирішила дотримуватися цієї версії. Хоч лаконічно, проте правдиво. Якщо вдатися до багатослівних пояснень, історія звучатиме геть безглуздо.

— Розумію, — промовив Армстронг, хоча геть нічого не розумів.

— Вона трохи химерна, — із сумом визнала Марго. — Усі, хто її бачить, так кажуть. Та все-таки, як не складно це пояснити, але до неї якось одразу прикипаєш душею. Минулої ночі розчулилися навіть гравійники, а їх аж ніяк не назвеш чутливими. Рито, скажи! Ґіггс уже був готовий взяти її до себе, наче приблудне цуценя. Я маю повно дітей та онуків, та залишила б її у себе, якщо їй немає куди податися. Та й Рита теж, правда, Рито?

Рита промовчала у відповідь.

— Ми й справді подумали, що чоловік, який її приніс — батько, — продовжила Марго. — Але, судячи з ваших слів…

— Як він почувається? Той містер Донт.

— Із ним усе буде добре. Його рани мають жахливіший вигляд, ніж насправді. У нього рівне дихання, а колір обличчя з кожною годиною покращується. Гадаю, він уже скоро прокинеться.

— Що ж, тоді я поїду до Оксфорда і знайду свого сина. Він буде тут до сутінок, і, гадаю, до ночі все буде узгоджено.

Армстронг надів капелюха і вийшов.

Марго заходилася готувати шинок до сьогоднішнього вечора. Поголос уже пішов, і вона очікувала на натовп. Можливо, навіть доведеться відімкнути велику літню кімнату.

Рита метушилася між дитиною та сплячим чоловіком. Інколи заходив Джо. Поки він наливав Риті чаю й поправляв фіранку так, щоб світло не турбувало сплячу людину, дівчинка не зводила з нього очей. Коли він із усім упорався і підійшов до дитини, вона простягнула до нього ручки.

— Ух! — вигукнув Джо. — Яка кумедна дівчинка! Схоже, тобі цікавий старигань Джо.

Рита поступилася йому місцем, і він сів, умостивши дівчинку в себе на колінах. Вона стала роздивлятися його обличчя знизу вгору.

— Як гадаєш, якого кольору в неї очі? — спитав він Риту. — Блакитні? Сірі?

— Зелено-блакитні? — припустила Рита. — Залежно від освітлення.

Вони саме обговорювали це питання, коли в двері, вже втричі за сьогодні, оглушно загрюкали. Обоє підхопилися.

— Та скільки ж це триватиме?! — почули вони голос Марго, яка поспіхом крокувала до дверей. — Кого там ще принесло?

Вони почули, як прочинилися двері. Аж тут:

— О! — вигукнула Марго. — О!

Містер Вон перебував на острові Бренді, у приміщенні сірчаного цеху, де провадив ревізію всіх належних до фабрики об'єктів в очікуванні аукціону. То була марудна робота, і він міг би її комусь передоручити, та йому подобалася монотонність цього процесу. В інших умовах Вон би болісно сприйняв потребу відмовитися від алкогольного бізнесу. Він же так багато у нього вклав: придбав Баскот-гауз із полями й островом, усе спланував, провів дослідження, сконструював резервуар, засадив поля цукровим буряком, побудував міст і вузькоколійку, щоб доставляти буряки на острів. А ще ж острівні підприємства — винокурня і сірчаний цех… На цей амбітний проект у нього вистачало енергії, коли він був холостим, і пізніше — коли одружився, а згодом став молодим батьком. Якщо начистоту, то справа тут не в тому, що виробництво стало. Це він більше не міг ним займатися. Зникла Амелія, а разом із нею — снага до роботи. Йому вистачало доходу і з інших джерел — ферми процвітали, а частка у батькових шахтах забезпечувала цілком заможне життя. Навіщо ж було напружувати розум і намагатися розв'язати проблему за проблемою, якщо можна просто відпустити це? Він вбачав певне задоволення в тому, щоб розібрати, спустити з молотка, розчинити і розпорошити той світ, на створення якого витратив так багато часу та грошей. Складаючи цей педантичний список, користався нагодою забутися. Рахував, вимірював, уносив до переліку — і це полегшувало його журбу. Допомагало не згадувати про Амелію.

Коли він прокинувся, то намагався пригадати ранковий сон, і хоч йому це й не вдалося, залишився при підозрі, що саме через цей сон — надто жахливий, щоб його переказувати — так страждав у перші дні після втрати дочки. Почувався геть спустошеним. Пізніше, коли крокував двором, вітерець доніс до нього відгомін тоненького дитячого голосу. Звісно, голоси усіх дітей здалеку звучать однаково. Але сон і голос розбурхали Вона так, що він вирішив зайнятися цією нудною працею.